Читати книгу - "Історія Лізі"

чи там нікого нема, й залишити світло увімкненим? Цілком міг. Тож нічого не слід було виключати.

Притискаючи кедрову скриньку до талії, ніби боялася впустити її на підлогу, вона підійшла до відчинених дверей офісу й заглянула всередину. Офіс був порожній… здавався порожнім… але…

Вона досить бездумно притулила око до щілини між одвірком і дверима і з’ясувала, що «Зак Мак-Кул» по той бік не стояв. Нікого там не було. Та коли вона зазирнула до офісу знову, вона помітила, що у віконечку автоматичного відповідача знову світилася цифра 1. Вона увійшла, тримаючи скриньку під пахвою, і натиснула на кнопку play. Спершу була коротка мить мовчанки, а потім із апарата заговорив спокійний голос Дулея.

«Місус, я думав, ми з вами домовилися о восьмій годині минулого вечора, — сказав він. — А тепер я бачу біля вашого дому копів. Схоже, ви не розумієте, про яку серйозну справу йдеться хоч я думаю, було важко не зрозуміти, що означає дохлий кіт у поштовій скриньці. — Пауза. Вона дивилася на автоматичний відповідач, мов зачарована. „Я чую, як він дихає“, подумала вона. — Я навідаю вас, місус», — промовив він.

— Пішов к бісу, — прошепотіла вона.

— 3 вашого боку, місус, це просто негарно, — сказав Джим Дулей, і на якусь мить їй здалося, що автомат відповів на її репліку.

Потім до неї дійшло, що це вже голос Дулея в його живому варіанті, так би мовити, і пролунав він десь позаду неї. Знову почувши себе так, ніби переселилася в один зі своїх снів, Лізі Лендон обернулася, щоб подивитись на нього.

3

Вона була вражена його буденною пересічністю. І хоч він стояв тепер зовсім близько, у дверях її невеличкого офісу, який так ніколи й не став її реальним офісом, із пістолетом у руці, вона аж ніяк не була певна, що впізнала б його на поліційному опізнанні, а надто, якби й інші чоловіки в тому ряду були теж худі, одягнені в літній робочий костюм кольору хакі, а на голові мали фірмові кашкети бейсбольної команди «Морські собаки Портленда». Обличчя в нього було вузьке й без зморщок, очі голубі — одне слово, обличчя, яке носять мільйони янкі, не кажучи вже про сім мільйонів людей із гірської місцевості середнього та глибокого Півдня. Зросту він мав близько шістьох футів;[48] а може, й трохи менше. Пасмо волосся, яке вибивалося з-під кашкета, було нічим не прикметного брунатно-піщаного кольору.

Лізі подивилася в чорне дуло пістолета, який він націлив на неї, і відчула, як від страху в неї підгинаються ноги. Це не була якась дешева іграшка, взята напрокат у ломбарді, це була справжня зброя, великий пістолет-автомат (їй здалося, що це пістолет-автомат), який міг зробити в тілі велику дірку. Вона сіла на краєчок свого письмового столу. Якби стіл не був поруч, вона, певно, вже простяглася б на підлозі. Якусь мить вона не мала найменшого сумніву, що зараз намочить від страху штани, але їй пощастило утримати свою воду при собі. Принаймні на короткий час.

— Беріть усе, що хочете, — прошепотіла вона крізь губи, що задерев’яніли наче від уколу новокаїну. — Забирайте все.

— Ходімо нагору, місус, — сказав він. — Ми поговоримо про це нагорі.

Думка про те, що вони сидітимуть у кабінеті Скота з цим чоловіком, наповнила її жахом і огидою.

— Ні. Забирайте його папери і йдіть собі. Залиште мене саму.

Він подивився на неї терплячим поглядом. На перший погляд, вона дала б йому років тридцять п’ять. Та придивившись уважніше, побачила тонкі зморшки навколо його очей і зрозуміла, що він набагато старший, років на п’ять принаймні.

— Рушайте нагору, місус, якщо не хочете на самому початку нашої розмови дістати кулю у ступню. Тоді вам буде дуже боляче розмовляти про нашу справу. Ви навіть уявити собі не можете, скільки кісток та сухожиль у людській ступні.

— Ви не посмієте… вистрелити… Вас почують…

Її голос звучав усе далі, з кожним її словом. Це було так, ніби її голос був у поїзді, а поїзд почав від’їздити від станції. Її голос вихилився з вікна й посилав їй останні слова прощання. Прощай, маленька Лізі, голос повинен тебе покинути, скоро ти будеш німа.

— О, ніхто мене не почує, — сказав Дулей із виразом веселої самовтіхи. — Ваших найближчих сусідів немає вдома, вони поїхали на роботу, думаю, а ваш улюблений коп виїхав на завдання. — Його посмішка зблякла, а проте він примудрився зберегти вираз веселого подиву. — Ви переглядали всі ті папери. А може, навіть складали їх абощо. Гадаю, ви не проти трохи очистити цей кабінет, місус. Позбавте мене зайвого клопоту, вам це буде неважко.

— Перестаньте… перестаньте називати мене…

Місус хотіла вона закінчити свою фразу цим словом, але раптом сірі сутінки накотилися на неї і стали швидко чорніти. Перш ніж вони стали зовсім чорними й непроникними для її погляду, вона побачила, мов у тумані, як Дулей запхав пістолета за пояс штанів (Прострели собі яйця, замріяно подумала Лізі, зроби світові послугу) і кинувся вперед, щоб її підтримати. Вона не знала, вдалося це йому чи ні. Перш ніж це прояснилося, Лізі втратила тяму.

4

Вона відчула якийсь вологий доторк до обличчя, і спершу їй здалося, її лиже собака — можливо, Луїза. Але ж Лу була їхньою коллі ще в Лісбон Фолз, а життя в Лісбон Фолз відійшло в далеке минуле. Вони зі Скотом ніколи не держали собаки, можливо, тому, що в них ніколи не було дітей, а ці дві речі дуже природно поєднуються між собою, як арахісове масло і желе або як персики і світло-жовтий…

Рушайте нагору, місус… якщо не хочете на самому початку нашої розмови дістати кулю у ступню.

Згадка про цю фразу одразу повернула її до реальності. Вона розплющила очі й побачила Дулея, що присів навпочіпки перед нею з вологою ганчіркою в руці й дивився на неї своїми голубими очима. Вона спробувала відірватися від них. Щось брязнуло металевим звуком, і вона відчула тупий біль у плечі, коли щось зупинило її рух.

— Ой!

— Не смикайтеся, бо ви пораните себе, — сказав Дулей, так, ніби говорив про щось цілком буденне.

Лізі подумала, що для такого суб’єкта подібні ситуації, мабуть, і справді були цілком буденними.

Почулася музика — це увімкнулася музична система Скота, вперше від дуже давніх часів, мабуть, уперше після квітня або травня 2004 року, коли він тут сидів і писав. «Вейморський блюз». Не у виконанні друзяки Генка, а якась пізніша версія — мабуть,