Читати книгу - "Завоювання Плассана"

де Кондамен пані Палок, що спитала його про це. — Він вибрав Анжеліну, хоч, здається, більше хотів Аврелію. Але йому дали зрозуміти, що не можна видати заміж молодшу раніше від старшої.

— Анжеліну, ви певні? — уїдливо прошепотіла пані Палок. — Мені здавалося, що Анжеліна схожа…

Інспектор лісного відомства, всміхаючись, приклав пальця до губів.

— Зрештою, хай буде як буде, правда? Віднині зв’язок між двома родинами стане міцнішим… Тепер всі ми друзі. Палок чекає ордена. Я вважаю, що все йде чудово…

Пан Делангр прибув дуже пізно. Його зустріли справжньою овацією. Пані де Кондамен щойно сповістила лікаря Порк’є про призначення його сина Гільйома начальником пошти. Вона щедро розсипала приємні новини: казала, що абат Бурет буде на той рік старшим вікарієм монсеньйора, обіцяла сан епіскопа абатові Сюрену перш, ніж йому мине сорок років, а пана Мафра повідомила, що він матиме орден.

— Бідолашний Бурде, — сказав, зітхнувши, пан Растуаль.

— Ет! Нема чого його жаліти, — весело вигукнула пані де Кондамен. — Я беру на себе заспокоїти його. Палата депутатів зовсім не його справа. Йому потрібна префектура… Скажіть Бурде, що з часом йому знайдуть префектуру.

Товариство розвеселилось. Люб’язність красуні Октавії, її бажання зробити кожному щось приємне викликали у всіх захоплення. Справді, вона поводилась як господиня у супрефектурі. Вона панувала тут. І вона знов-таки дала кілька практичних порад панові Делангру щодо місця, яке він мав зайняти в законодавчих зборах. Вона відвела його набік і запропонувала познайомити його з впливовими особами, що він сприйняв з великою вдячністю. Перед одинадцятою годиною пан де Кондамен запропонував зробити в саду ілюмінацію. Але його дружина трохи охолодила запал гостей, зауваживши, що це не зовсім зручно, бо могли б подумати, ніби тут глузують з міста.

— А як же абат Феніль? — раптом спитала пані де Кондамен абата Фожа, відводячи його у віконну нішу. — Я зараз згадала його. То він і пальцем не поворухнув?

— Абат Феніль людина розумна, — відповів з тонкою усмішкою священик. — Йому дали зрозуміти, що віднині він не повинен займатися політикою.

Серед усіх цих бурхливих радощів один тільки абат Фожа лишався серйозним. Перемога далася йому нелегко. Базікання пані де Кондамен втомлювало його; самовдоволення цих дрібних честолюбців викликало у нього зневагу. Спершись на камін, він, здавалось, марив, втупивши очі в далечінь. Він був тепер володарем; йому вже не треба було приборкувати свої інстинкти, він міг простягти руку, схопити місто і змусити його тремтіти. Його висока чорна постать наповнювала всю вітальню. Помалу-малу крісла наблизились до нього, утворюючи коло. Мужчини чекали, що він висловить своє задоволення, жінки благально дивились на нього очима покірних рабинь. Але він, різко розсунувши коло, перший пішов, холодно попрощавшись.

Повернувшись у будинок Муре через тупик Шевільйот і сад, він побачив у їдальні Марту; дуже бліда, вона сиділа на стільці коло стіни і безтямними очима дивилася на чадну лампу. Нагорі Трупі приймав гостей; він наспівував якусь шансонетку, а Олімпія і гості акомпанували йому, стукаючи держаками ножів об склянки.

XX

Абат Фожа поклав руку на плече Марти.

— Що ви тут робите? — спитав він. — Чому ви не лягли спати?.. Я ж заборонив вам чекати мене.

Вона здригнулася і, ніби отямившись, пробелькотіла:

— Я думала, що ви повернетесь раніше. Я заснула. Роза, певно, приготувала чай.

Але священик, покликавши Розу, вичитав їй за те, що вона не умовила господиню лягти. Він говорив владним тоном, що не терпить заперечень.

— Розо, подайте чай панові кюре, — сказала Марта.

— Ет! Не треба мені чаю! — гнівно крикнув він. — Лягайте зараз же. Це смішно! Я вже не хазяїн сам собі… Розо, посвітіть мені.

Куховарка провела його до сходів.

— Пан кюре добре знає, що я в цьому не винна. Пані дуже дивна… Вона зовсім хвора, але не може лишитися й на годину в своїй кімнаті. Все тиняється з кутка в куток, задихається, а метушиться без пуття, аби тільки метушитися. Повірте, я від цього найбільше терплю, весь час вона плутається у мене під ногами, тільки заважає мені… А потім як упаде на стілець, то вже надовго… Сидить і дивиться перед себе перелякано, наче бачить якесь страхіття… Я їй десять разів казала сьогодні ввечері, що вона розгніває вас, коли не піде нагору. Та вона ніби й не чула.

Священик взявся за поруччя, не відповідаючи. Вгорі перед дверима Трушів він простяг руку, наче хотів стукнути у двері кулаком. Але співи припинились, з гуркоту стільців він зрозумів, що гості вже виходили, і поквапився увійти до себе. І справді, Труш майже одразу почав спускатися по сходах з двома приятелями, яких підібрав під столиками в якомусь брудному шинку; він кричав, що вміє поводитись і йде проводжати їх. Олімпія нахилилася вниз і сказала Розі:

— Замкніть двері, він не повернеться до ранку.

Вона не могла приховати від Рози поганої поведінки свого чоловіка, і та її дуже жаліла. Роза засунула двері, буркочучи собі під ніс:

— От і виходьте заміж! Чоловіки або б’ють вас, або тягаються з шльондрами… Ні, краще вже жити так, як я.

Повернувшись назад, вона побачила, що її господиня, як і раніше, сидить на стільці в якомусь скорботному заціпенінні, втупивши очі в лампу. Вона розбуркала її і повела нагору покласти в ліжко. Марта стала дуже полохливою. Вона казала, що бачить уночі яскраве світло на стінах, чує голосні удари у себе в головах. Роза тепер спала в сусідній кімнатці, звідки прибігала заспокоїти її, як тільки вона застогне. Цієї ночі вона ще роздягалась, коли почула, що Марта хрипить, і знайшла її серед скинутих на підлогу ковдр з виряченими від німого жаху очима; вона притискала до рота кулаки, щоб не закричати. Роза почала умовляти її, як дитину, відсуваючи завіси, заглядаючи під меблі, присягаючись, що вона помилилась, що в кімнаті нікого немає. Такий переляк закінчувався каталепсичним припадком; Марта лежала на подушці, як мертва, закотивши очі.

— Вона мучиться через пана, — бурмотіла куховарка, лягаючи нарешті в ліжко.

Другого дня мав прийти лікар Порк’є. Він регулярно двічі на тиждень приходив провідати пані Муре. Він поплескував її по долоні і повторював з властивим йому лагідним оптимізмом:

— Повірте, люба пані, все минеться… Ви ще трошки кашляєте, правда? Це просто задавнена простуда, ми вилікуємо її мікстурою.

Вона поскаржилась на нестерпні болі в спині і в грудях, не зводячи з нього очей, намагаючись прочитати в його обличчі, в усій його постаті те, чого він не договорював.

— Я боюсь збожеволіти! — вихопилось у неї разом з риданням.