Читати книгу - "Фіаско"

дробив сотні миль льодової поверхні. Тільки на самому півдні ще ніщо не свідчило про шал руйнування диска, який щохвилини втрачав сотні кубічних кілометрів трощеної криги.

Тепер лазер проявив себе всередині хмари, виштовханої високо над атмосферу, — він пробив у глиб її вогняний колодязь. Спектрометри показували вже не киплячу пару, а іонізований вільний кисень і гідроксильні групи. Хвилини в стерновій рубці тяглися як вічність. Розгойдане, мов пласка дзиґа, що розпадається на шматки, льодове кільце втрачало блиск, роз’їдене темними пробоями. Північна півкуля почала розбухати, немовби щось роздимало саму оболонку планети. Та це тільки хмари льодового осипу стрімко викидали в простір повітря, вогонь і сніг. А біля екватора лазерний промінь заходився довбати по дотичній грубуватий наріст виверження буром блакитно-білого жару, аж поки хмарний покрив Квінти обернувся на мутно-перлисту рівнину на заході, тимчасом як схід аж до зірок палав розсипами викидів.

Ніхто з астронавтів не озивався. Згадуючи згодом ці хвилини, вони зрозуміли, що були вже майже впевнені в контратаці: квінтяни принаймні спробують якось відбити цей удар, завданий у саме серце сферомахії, яку будували ціле століття; вони вже готуються вдарити в джерело, що спричинило катаклізм, видиме на тлі сонячного диска, бо в п’ять разів ясніше за нього. Однак удару не було. Над планетою здіймався ширший за неї стовп біло-димчастої куряви, розпливався грибом; казково гарний, він розривав довкола себе веселки, а вістря ріжучого променя весь час пробивалося крізь туманні завали, як розпечена золота струна, напнута між Сонцем і планетою. Вона сама, здавалося, для самозахисту закривала помалу свій диск роздутими, високими, клубчасто-пір’їстими хмарами від цього такого неймовірно тонкого нищівного променя, який дробив рештки льодових брил, що тонули вже в атмосфері, і тільки в короткі миті серед розкидуваних ударами хмар зблискували уламки кільця, яке ввесь час кружляло в агонії.

Стіргард наказав вимкнути солазер на шостій хвилині. Він хотів зберегти резерв потужності, який у ньому ще залишився. Солазер згас так само раптово, як спалахнув, й Інфрачервоним променем повідомив, що полишає позицію. Викрити її було елементарно легко, навіть після погашення, за спектром Планка, типовим для твердих тіл з випромінюванням, спровокованим близькістю хромосфери. Через те насадки викинули з малих розсіювачів порошок, який горів на сонці, і під цим прикриттям солазер змінив позицію, складаючись, наче пружинисте віяло.

ГОД працював з максимальним навантаженням, реєструючи ефект удару, долю незліченних супутників, які вдерлися з нижчих орбіт у розсіяну вибухами атмосферу й догоряли вогнистими параболами. При цьому він доповів, що копія «Гермеса» теж могла бути знищена магнетодинною атакою в концентрації полів, які дають більйони гаусів. ГОД мав у резерві ще й четверту гіпотезу — кріотронні імплозійні бомби. Командир наказав визнати ці дані малопереконливими.

Корабель усе ще перебував на стаціонарній орбіті в тіні Сексти, коли Стіргард викликав Накамуру й Поласара, щоб вони негайно склали ультиматум. За передавач їм мали правити голографічні «очі», гинучи при випромінюванні непосильних для них сигналів, але справа варта була заходу.

Ультиматум звучав однозначно:

ВАШЕ КІЛЬЦЕ ЗНИЩЕНО У ВІДПОВІДЬ НА АТАКУ НАШОГО КОРАБЛЯ КРАПКА ДАЄМО ВАМ 48 ГОДИН ПЕРЕПОЧИНКУ КРАПКА ЯКЩО ВИ АТАКУЄТЕ НАС АБО НЕ ВІДПОВІСТЕ В ПЕРШІЙ ФАЗІ МИ ЗДМУХНЕМО ВАШУ АТМОСФЕРУ КРАПКА В ДРУГІЙ ФАЗІ ЗДІЙСНИМО ОПЕРАЦІЮ ПЛАНЕТО-КЛАЗМУ КРАПКА ЯКЩО ПРИЙМЕТЕ НАШОГО ПОСЛАНЦЯ ЯКИЙ ВЕРНЕТЬСЯ НЕПОШКОДЖЕНИМ НА НАШ КОРАБЕЛЬ МИ ВІДМОВИМОСЬ ВІД ПЕРШОЇ І ДРУГОЇ ФАЗ КРАПКА КРАПКА КРАПКА КРАПКА.

Японець запитав, чи командир і справді готовий здмухнути атмосферу. На кавітацію планети, додав він, у них немає достатньої потужності.

— Знаю. Атмосфери я не здмухуватиму. Розраховую на те, що вони повірять. Що ж до сидероклазму… я хочу почути думку Поласара. За не здійсненою погрозою також повинна стояти реальна сила.

Поласар зволікав з відповіддю.

— Для сидераторів це було б небезпечне перевантаження. Щоправда, можна пробити мантію. Якщо ми пошкодимо базу континентальних плит, біосфера загине. Уціліють бактерії і водорості. Чи варто говорити далі?

— Мабуть, не варто.

Обидва визнали за необхідне визначити межі катастрофи, що було надзвичайно важко зробити. Дірки в шумовому захисті Квінти свідчили про виведення з ладу сотень передавальних станцій, але без спінографії не можна було встановити бодай приблизно ступінь знищення технічної інфраструктури на великому континенті. Ефекти катаклізму давалися вже взнаки південній півкулі і решті материків. Раптово посилилася сейсмічна діяльність: на морях хмар темніли плями — мабуть, усі вулкани вивергали магму й гази зі значною кількістю ціанідів. Маси криги, які досягли поверхні грунту й океанів, за оцінкою ГОДа, становили від трьох до чотирьох трильйонів тонн. Північна півкуля зазнала значно сильнішого руйнування, ніж південна, але рівень океану піднявся скрізь і вода ринула в глиб континенту. ГОД попередив, що не може визначити, скільки уламків кільця впало на планету в стані твердому, а скільки розтопилося, бо це залежало від невизначених точно розмірів льодових брил. Якщо вони перевищували тисячі тонн, то втратили тільки частину маси в найгустіших шарах повітря. Однак він не спроможний був назвати точний дільник.

Гаррах чергував біля пульту керування і досі не брав участі в розмові, яка велася в операторській над його головою, але він усе чув і несподівано попросив у командира слова.

— В чому річ? — розсердився Стіргард. — Тобі замало? Хочеш їм ще підсипати?

— Ні. Якщо все, про що говорив ГОД, відповідає дійсності, то сорока восьми годин не вистачить, їм же треба хоч трохи оговтатись.

— Ти запізно приєднався до голубів, — невдоволено кинув Стіргард.

Однак фізики визнали, що пілот має слушність. Строк відповіді збільшили до вісімдесяти годин. Невдовзі після цього Гаррах залишився в операторській сам. Він перевів керма на автоматику, бо вже досхочу намилувався на Квінту, тим паче, що дим незліченних вулканічних викидів рудуватою запоною розтягувався по кипучій білині планети й вона потемніла, наче від згустків брудної крові. Але то була не кров. Він це знав, однак не хотів більше на це дивитись.

За командою Стіргарда корабель почав обертатись на місці, як витягнена горизонтально стріла підіймального крана. Так виникло штучне тяжіння — завдяки відцентровій силі, яка найдужче відчувалася в стерновій рубці носової частини. В кают-компанії, куди спустився екіпаж, це обертання дозволило сісти за столи без складної акробатики. Ефект зміщення осі обертання, типовий для гіроскопії, викликав у Гарраха нудоту, хоч він не раз плавав на Землі, й навіть бокова мертва хвиля не спричиняла в нього морської хвороби.

Гаррах не міг усидіти на місці. Сталося те, чого він хотів. Добре все розваживши, він не відчував ніякої відповідальності за катаклізм. Був певен, що все сталося б так