Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Він – у церкву і, врешті, знаходить дяка.

Дяк і каже тому посланцеві:

– Іди і скажи царю, що його дітки ожили й жінка його перша тут із ними.

Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла:

– Як же то жінка? Коли жінка ж моя коло мене?

– Я не знаю, – каже посланець, – так мені дяк сказав.

– Зараз запрягай у коляску коней!

Сів і поїхав. Доїхав, вскакує в церкву – аж там і дітки, і цариця. Пізнали вони одне-одного, почоломкалися.

Він і питає:

– Що ж це таке?

Вона й каже:

– То все чарівниця зробила, з якою ти жив. Вона служниць згубила і мене хотіла згубити, так я перекинулася качечкою і полетіла, а вона думала, що усіх нас потопила.

Сіли вони у коляску, діток узяли. Цар одного за руку, вона другого, і поїхали додому.

Приїхали до палацу, а чарівниця, як їх побачила, отруту прийняла і відразу лопнула.

Цар увійшов:

– Приберіть її, вирийте яму на розпутті та поховайте.

І почав він знову жити зі справжньою царицею, дітками втішатися. А діточки хороші, Васильки обидва.

Живуть, хліб жують, чоботом добро возять.

Песинськии, жабинськии, сухинськии і золотокучеряві сини цариці

Був собі чоловік та жінка, і мали собі три дочки.

І такі були вони погані, що гидко й скіпками їх узяти, а найменша – то така гидка, така гидка – шкварклива, низенька, бровата, губата, вирячкувата…

Пішли вони всі три сорочки прати на річку. Коли на тій річці плаває царевич. Одна каже:

– Це Бог плаває.

– Де там тобі Бог? То цар плаває, – каже друга.

А третя каже:

– Ох ні, сестрички. Це плаває царевич.

Старша каже:

– Коли б мене той Бог узяв, то, стільки у нього є людей, я всіх би вигодувала одним окрайчиком хліба.

– Коли б мене, – каже друга, – цей цар узяв, то я б усе військо його одягла одним аршином.

– Коли б мене, – каже третя, – той царевич узяв, то я б йому дванадцять синів привела з золотими кучерями.

Почув це царевич, під'їхав та й каже:

– Здорові були, дівчата! Боже поможи!

– Здорові, спасибі!

– А де ви тут, дівчата, живете, що сюди, на цю річку, прийшли сорочки прати?

– А там, – кажуть, – ми живемо, де зима з літом стрічається.

Він собі думав, думав та й питає:

– Як же, – каже, – це так?

– Та так: зима ковзається, а літо качається.

Приїхав він додому, сів і думає: «Де ж це зима з літом зустрілась? Поїду пошукаю!»

Осідлав коня й поїхав.

Їде та й їде, коли дивиться – аж під хатою стоїть віз і сани стоять. «Оце ж то, бачиться, та зима з літом! – думає він собі. – Ану я зайду в хату та подивлюсь, та ще розпитаю людей».

Зайшов він в ту хату, аж сидять двоє дівчат. Він поздоровкався, а дівчата побачили, пізнали його та й кажуть одна до другої:

– Оце, – каже, – сестричко, певно, прийшов сватати. Це він почув, як ми балакали тоді, як сорочки прали. Котру ж це він буде сватати?

А та сидить на печі та й не чує і не бачить.

– А що, дядьку, – питає царевич, – де твої дочки? Я приїхав до тебе сватати.

– Де ж таки! Щоб цар та прийшов до мужика дочки сватати? Це ви, – каже, – з мене смієтесь.

– Ні, покажи, покажи!

– Ось, – каже, – дві та ще одна на печі. Устань лише, Маргарито!

Вона встала з печі.

– Оце, – каже царевич, – моя буде! Будеш тепер моїм тестем.

Узяв її з собою, привів додому, зараз повінчався. Прожили вони удвох днів з п'ятнадцять. Треба йому їхати на службу, об'їжджати царство своє. От він, від'їжджаючи, і каже своїй бабі (там у нього така баба служила):

– Гляди ж, – каже, – щоб ти мені догледіла жінки моєї.

Наказав бабі й поїхав. За якийсь час з'явилась у цариці дитина. Та баба зав'язала цариці очі, відібрала золотокучерявого сина, вкинула його в криничку, а їй підкинула собачку.

Їде царевич, а та баба його й стрічає:

– Казала ваша жінка: «Приведу золотокучерявих синів», – а вона песинського привела.

– Нехай, – каже, – буде!

Пожив він дома ще п'ятнадцять днів. Від'їжджає царевич знов на службу і знов загадує бабі:

– Гляди ж, – каже – тепереньки, що вона приведе!

Поїхав царевич на службу. У цариці знов з'явилась дитина. Баба їй очі зав'язала, сина золотокучерявого кинула в криницю, а жабу підкинула.

Їде царевич додому, а вона й стрічає:

– Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити», – а тепер привела жабинського.

– Нехай, – каже, – і це буде.

Пожив він трохи ще з нею. Їде той царевич знов своє царство оглядати й наказує бабі:

– Гляди ж, бабо, до третього разу що буде!

Прийшов час, привела цариця сина золотокучерявця, а баба кинула його у криницю, а їй підкинула дитину суху-суху та погану.

Приїздить царевич, а баба його й стрічає:

– Казала ваша жінка: «Буду синів золотокучерявців водити», – аж вона привела одного песинського, другого жабинського, а третього сухинського.

Прийшов той царевич, подивився на ту дитину, – аж воно сухе-сухе та погане таке, – лишечко…

Збирає царевич усіх своїх начальників і радяться вони, що їй зробити за таких кучерявців синів. Один каже: «Зарубаймо»; другий каже: «Повісьмо»; третій каже: «Розстріляймо», а четвертий каже: «Ні, заб'ємо її у смоляну бочку та й пустимо на воду».

От вони взяли зробили смоляну бочку, положили її туди з синами, забили й пустили на море. Плавала вона по морю скільки там днів, виголоднівся песинський і заворушився – обперся в дно ногами – воно й вискочило. Повилазили всі на берег – ну, що робити? Давай собі будувати горниці, і через море песинський, жабинський і сухинський зробили міст скляний аж в інше царство.

Їдуть чумаки. Та вдова і просить їх до себе.

– Заїдьте, братці, до мене наїстись і напитися і на моє диво подивитися.

Заїхали ті чумаки. Вона їх нагодувала, напоїла й каже:

– Їдьте цим мостом, куди вам треба; вам ніякої пригоди не буде.

Поїхали вони через той міст, а песинський і біжить за ними віддалік! Стрічає їх цар і питається:

– Ви, братці, далеко їжджали, яке диво видали, скажіть і мені.

– Е, – кажуть, – ми бачили диво! Наверх Лебедина та поставила горниці вдова; а в тієї вдови та є три сини:

один песинський, другий жабинський, третій сухинський. Оце