Читати книгу - "Мідний король"

загін, тим страшніше ставало Розвіяру. Він боявся не Новка, не можливої невдачі, не Дол-Шерта і не кинджала під ребро. Його страх був з минулого — жах, що примушує вклякнути, закрадливий голос у темряві: «Мідний королю, Мідний королю…»

Цей страх колись примусив його перетнути Нагір’я, майже не зупиняючись у дорозі. Розвіяр думав, що давно позбувся цього страху. Але тепер глибинна пам’ять ворухнулася знов; Розвіяр відчував, як замок дивиться на нього — чи то очима здичавілого, зневіреного гарнізону, чи то мертвими западинами очей Ранку-Без-Похибки, мага й мерця, вимитого водою зі свого підземелля. А може, так дивився на Розвіяра сам Мідний король.

Замок був цілком вирізьблений у скелі: камінне місто, де колись жили наймані ремісники, чотири круглі вежі-колони, між якими павутинням тяглись галереї, і високе склепіння палацу, де колись жив володар. Скорочувалась відстань; ставали помітні пролами та тріщини, зруйновані стіни і вежі, порослі мохом бійниці — з однієї Розвіяр колись пустив найкращу в житті стрілу. Замок був покалічений і покинутий, але не був пустий. Піднімався до неба ледь помітний димок; щось ховалося за стінами, щось чи хтось.

Залишивши Брана, Розвіяр підійшов до Яски. Вона дивилася на замок, у якому ніколи не була. Її ніздрі надимались.

— Що там?

— Люди, — просто відповіла вона.

— Багато?

— Не знаю.

— Є серед них маг?

— Звідки? — Яска раптом розсміялась. — Мрець, чи що? Ні, не бійся, мерці не в замку, вони лежать навколо… Тут, — вона повела рукою, — під камінням.

— Тут була велика битва, — сказав Розвіяр.

— Вогонь і дощ, так? Ти розповідав.

— Ти можеш захистити мене від стріли?

— У тебе ж є кольчуга, — мовила Яска, подумавши. — Кольчуга вартівника — дуже добрий захист від стріли. На вильоті.

Розвіяр усміхнувся:

— Дякую.

— Я хотіла б захищати тебе… кожну хвилину, — сказала вона винувато. — Я спробую.

Він поцілував її і хотів відійти, але вона втримала його, ухопившись за рукав:

— Послухай… Ця людина, яку ти привів з рабського ринку. Старий. Хто він?

— Мій учитель, сотник Бран. Учив мене орудувати мечем, стріляти, ганяв колами, називав шмарклею…

— Значить, Лукс має рацію. — Яска не відповіла на його усмішку.

— Лукс?

— Цей чоловік служив у замку, попередньому володарю. Він ходив у той похід… У якому тебе не було.

«Він його вів», — мало не зірвалося з губ Розвіяра.

Декілька голосів склались в один.

«Одне питання, вожаку. Ти був тоді в Чорній Бучі?»

«Я вів Плем’я».

Він пригадав, як старий гекса, який прожив життя в сідлі довгоногого ящера, відповів на питання Розвіяра й одразу по цьому помер. Він пригадав, як упав на коліна ватажок Корунх, кат Камінної Стрілки. І як сотник Бран, покалічений і проданий у рабство, сказав, мружачи запалені очі: «Це відплата за той похід… За новий кордон… Ти пам’ятаєш їхні голови на списах? Усе, що сталося з ним, і що сталося зі мною, — це відплата за той похід…»

— Лукс його впізнав? — повільно спитав він у Яски.

— Ні. Він здогадався.

Розвіяр похитав головою:

— Здогад… Це ж не точно. Можна помилитись.

Лукс підбадьорився в останні години дороги — під впливом трилисника його рана затягалася швидко, як завжди. Розвіяр нічого не сказав йому, просто мовчки пішов поряд.

— Так близько, — пробурмотів Лукс. — Ми йдемо… майже вздовж старого кордону.

— Як гадаєш, за нами стежать?

Лукс помотав кудлатою головою:

— Не знаю… Мені сьогодні снився брат. Короткий Танцюра.

Розвіяр не дібрав розуму, що сказати.

— Мені сниться вже вкотре, що ми з ним діти… У перший раз пішли самі гуляти… Купаємося в струмку. Літо, світить сонце. Співають ляскуни в камінні. Знаєш, коли їх багато, вони співають ладно, майже як люди. І всі гори квітнуть жовтим трилисником, ми в пилку… Пилок пливе на воді… Танцюра сідає мені на спину, я біжу вгору по схилу… Він тягає мене за вуха, не боляче, а так… А я все розумію. Що я не дитина, що він — мертвий. Що схили ці спустіли давно, що ляскуни мовчать. Що не народжуються діти, іде війна, старійшини клану валяються зі стрілами в шиях. А він сміється в мене на спині й намагається впіймати хвіст на бігу… Я йому казав, щоб він так не робив, а то впаде. І він падає, а я не можу його впіймати…

Лукс казав монотонно, дивлячись перед собою, твердо ставлячи на дорогу широкі лапи.

— Що там тепер, Розвіяре? Я й носа не зможу показати. Не тому, що мене уб’ють. Мені просто соромно, так соромно, що я їх кинув…

— Рішення вершника, — тихо нагадав Розвіяр. — Я вирішив. І якщо вирішу, що нам туди треба, значить, підемо разом.

Лукс поглянув на нього. Несподівано всміхнувся — журливо й весело водночас.

— Знаєш, я хотів би, щоб ти побачив озеро Плодючості. Це… така краса. І такий спокій. На світанку туман піднімається струменями, як… тисяча прекрасних дівчат у білих шатах. І здається, що перемовляються дитячі голоси. А вдень у воді відбивається весь світ, Нагір’я — і все, що за його межами…

— «Нагори вірять, що озеро Плодючості вміщує душі всіх, ненароджених і вже померлих, — задумливо промовив Розвіяр, — і тому будь-який магічний обряд пов’язаний завжди з цим озером… Кожен клан володіє своєю частиною берега, вона називається Брама Плодючості, це місце шанується, як святиня…»

Він подумки перегорнув сторінку.

«…І ревно оберігається від сторонніх очей. Я був, можливо, єдиним чужинцем, якому…»

— Гей, секретнику!

Дол-Шерт підійшов зовсім близько. Розвіяр мимоволі відступив, очима зміряючи відстань. Лукс торкнув руків’я мечів, ніби перевіряючи, чи не нагрілися вони. Дол-Шерт осміхнувся:

— Зараз ми станемо табором… Мій наказ: нікому не ходити самотою. Тут небезпечно, може камінь на голову впасти… Чи нога підвернутись у тріщині… А ти, секретнику, цінна людина для Новка, та і Хап тебе хоче дістати. Не змушуй мене хвилюватись!

* * *

Нижча галерея була влаштована так, щоб з неї проглядався й прострілювався весь простір перед замком — майданчик біля нижньої стіни й за стіною, дорога, комори, під’їзні шляхи. Тепер майданчика не було, стіна майже зрівнялася з землею, комори впали в річку, дорога теж наполовину завалилась, ніби з’їдена жадібними зубами. Простір перед галереєю був кимось очищений від уламків: так, щоб незваний гість неодмінно опинився б на відкритому місці, зробившись легкою мішенню.

Покладатися на темряву Розвіяр не зважився: звіруїни, як і деякі люди, бачать у темряві. Він підліз так близько, як це дозволяла обережність; потік на дні ущелини гучав глухо, ніби соромлячись свого непропорційно величезного річища. Розвіяру здалося, що він розрізнює дихання людей, що зачаїлись у нижній галереї.

Він