Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

історію? В чужий міф? Водяним щуром пролізти всередину потопельниці й живитися нутрощами? Я хотів, щоб він різко загальмував і гортанно наказав нам висісти. Щоб його долоні наслали на нас нищівно-очисний вогонь. Його обуренню не мало бути меж, і я зрозумів би будь-яку форму покарання.

Але він лише кивнув і приховано посміхнувся самими кутиками вуст: Заратустра дозволяв нам навіть і це.

МАЛЬБОРК, 2000

«Місто Мальборк лежить у тій внутрішньо заглибленій частині світу, фрагменти якої на географічних мапах прийнято замальовувати темнозеленим. Це така картографічна умовність: темнозелене повинне асоціюватися з вологістю, багнами, дощами і міріадами комах улітку. Надбалтійсько-пруські ландшафти взагалі екстремально не вражають екстремізмом: крім нуднуватої рівнинності, для них типова хіба що несамовита кількість там і сям розсипаних дрібних озер. Коли бачиш це знову-таки на мапі, то сам собою виникає спогад про скалки Розбитого Дзеркала. Так воно насправді і є: вся ця озерна надмірність являє собою рештки льодовика, що тане донині. Захаращена всіляким лайном вербальна пам'ять принагідно підсовує слово «морени», але тут ми загрузаємо, одностайні у поверховості власних знань з геології та інших наук про землю (так, ніби науки про небо нам доступніші).

Ми — це четверо мандрівників усередині не так давно придбаної пострадянської «Ниви», що недільного полудня натужно долає відстань між Торунем і Ґданськом. Нас кожної статі порівну, та що там ускладнювати! — ми являємо собою дві подружні пари, такий собі квартет на літературних гастролях. Наша подорож має всі шанси стати цілком недаремною: ми рухаємося все далі й далі на північ, у бік Балтійського моря з його Ґданською затокою і в нас лишається добрих кілька годин для зупинки в місті-герої Мальборку, він же Марієнбург.

І коли перед нами постає цей замок, цей бронтозавр із червонястої цегли та живої зелені, це гіпертрофоване Внутрішнє Місто, ми почуваємося майже щасливими. На це є кілька причин. По-перше, багато пива, вина і вільного часу на підступах до замку. По-друге, перспектива доторку до чогось дуже цілісного і справжнього (хай навіть і музейного). По-третє, теж перспектива — дальшої подорожі з морськими ганзейськими краєвидами і бурштиновим Довгим Ринком у кінці, себто усвідомлення нашого «що далі, то краще». По-четверте, той факт, що маємо 14 травня 2000 року.

Отже, 14 травня 2000 року, годині десь так само о чотирнадцятій з хвилинами, ми переступили межу Нижнього Замку, чи то пак Передзамча, у Мальборку і повз кіоски, кав'ярні, пошту та туристичні офіси рушили в бік замків Середнього та Високого, де в брамах уже маячили місцеві хлопці в білих з чорними хрестами плащах. Вони щось роздавали — якісь відозви, чи декларації, чи, може, індульгенції, а швидше за все якісь концертні оголошення. Ми вже ніколи не дізнаємося, що за музику пропонувалося гостям замку того вечора: ґреґоріанську, органну, фрі-джаз, тріп-гоп? Ми не дійшли до брам і не потрапили до замку.

Власне, я й досьогодні не знаю, чому саме тої хвилини мене потягло дзвонити додому. Невже один тільки вигляд телефонних кабін здатен викликати в мені такий нестримний сплеск ностальгії? Чи це знову моя повсюдна параноя з настирливим уявлянням собі в усіх деталях якихось наглих катастроф і найнещасніших випадків?».

Ці рядки, написані понад вісім років тому, найкраще обірвати саме тут — і хай разом з ними зупиниться час. Домовмося так, що я завмер і вже нікуди ніколи не подзвоню.

МАРБУРҐ, 1993

У назві цього міста живуть приМари. Б'юсь об заклад, що назва «Марбурґ» одного з ними кореня. Я пробув у Марбурґу лише день, але й цього виявилося достатньо, щоб їх відчути.

Перша з них явила себе в надвечір'ї. У грудні — а то був він — ця пора настає десь уже між третьою та четвертою. Тобто ще не було пізно, але вже сутеніло. І все навколо вмикалось і починало спалахувати передріздвяними електричними кольорами. Я вдосталь налазився околицями замку і встиг заготувати до зустрічі з німецьким поетом Ф. увічливо-іронічну фразу «Ich bin verzaubert»[78]. Бо він же обов'язково мав мене спитати, як мені сподобалося це місто. Моя тогочасна німецька була доволі напруженою, так що я сам собі дивувався, коли з якого-небудь закапелка в іноземному секторі моєї мовної пам'яті зненацька вистрибувало щось невимушене. Отже, я періодично повторював собі «Ich bin verzaubert», а тим часом зіходив униз по Унтерґассе. Зі згаданим чолов'ягою, поетом Ф., ми мали зустрітися на розі Метцґерґассе, зовсім поруч.

І от я мимоволі глянув убік і вниз, у підвальне вікно — з тих, які вмуровані на рівні наших колін. Це тривало навіть не секунду, бо я ж ішов далі і не спинявся, але протягом цієї навіть не секунди я побачив і підсвічену примар(бурзь)ним синюватим світлом кімнату, і запалену свічку, і стіл, і розгорнуту книгу (саме книгу — не книжку!), і виголеного налисо яйцеголового типа у грубому светрі, що, мабуть, зачитувався нею, а може просто вимовляв уголос виписані в ній кривавим чорнилом заклинання.

Тому замість увічливої фрази «Ich bin verzaubert» я, зустрівши на умовленому місці велетенського поета Ф., привітав його словами «Щойно я бачив доктора Фауста». На це поет Ф. затрясся всією бородою (так він сміється) і видихнув разом з усім попереднім пивом: «А, може, Бориса Пастернака?». Усе склалося, подумав я. Пастернак — перекладач «Фауста». Пастернак навчався в Марбурґу. Я люблю перечитувати вірш Пастернака «Марбурґ». Юнак у підвалі, що сидів над книгою, дійсно мав право порівнювати себе з кінським оком. Ще мить — і поруч нього з'явився б Мефісто. Коло замкнулося.

Поет Ф. призначив мені побачення на розі Метцґерґассе, тому що хотів показати будинок заїзду «Під Ведмедем» на Барфюссерштрассе, 48 — а на нього виходиш якраз по Метцґерґассе. «Тут зупинявся Мартін Лютер, — став розповідати Ф. — У Марбурґу відбувся знаний чотириденний диспут на тему причастя. Чотириденний, уявляєш? Лютер казав, що під час причастя вино справді стає кров'ю Христовою, а хліб — його тілом. Кальвін же заперечував і казав, що не є, а означає, себто символізує». «І хто переміг?» — запитав я. «Нічия, — затряс бородою Ф. — Обидва лишилися при своїх переконаннях. Наприкінці четвертого дня Лютер ножем розрізав на дві частини обрус, що ним був накритий стіл перемовин». «Лютер? Від люті?» — запитав я. «Не зовсім, — хитнув головою Ф. — Головним чином, щоби показати, яка нездоланна ця суперечність між ним і Кальвіном». «А де зупинявся Кальвін?» — запитав я. «Не думаю, що в цьому ж заїзді. Було б надто небезпечно», —