Читати книгу - "Нескінченна історія"

То невже ж він зміг би відмовити Ксаїді у цьому її прохан­ні?

Тим часом Ксаїда вже підвелася із землі, однак і далі стояла перед ним, низько опустивши голову.

- Ти будеш беззаперечно мені коритися? - спитав він. - Навіть якщо тобі важко даватиметься те, що я тобі наказу­ватиму, ти будеш мені коритися без заперечень і ремству­вання?

- Так, буду, мій повелителю і учителю, - відповіла Кса­їда. - І ти побачиш, що поєднавши моє мистецтво з твоєю владою, ми всіх переможемо і всього доможемося.

- Добре, - погодився Бастіян. - Тоді я беру тебе до себе на службу. Ти покинеш цей замок і разом зі мною вирушиш до Вежі Зі Слонової Кості, де я маю намір зустрітися з Мі- сяцівною.

На якусь невловиму мить Ксаїдині очі спалахнули вод­ночас зеленим і червоним вогнем, та вона відразу ж прик­рила їх своїми довгими чорними віями і сказала:

- Слухаюся і корюся, повелителю і учителю.

Усі разом вони зійшли вниз і вийшли із замку.

- Спершу нам треба знайти решту супутників, - вирі­шив Бастіян. - Хтозна, де вони тепер.

- Не дуже далеко звідси, - сказала Ксаїда. - Я трішечки ввела їх в оману і легенько допомогла їм заблукати.

- Востаннє, - підказав їй Бастіян.

- Востаннє, повелителю, - повторила вона. - Але як нам туди дістатися? Невже мені доведеться йти пішки? Вночі і через цей ліс?

- Фухур понесе нас, - сказав Бастіян. - Він достатньо сильний, щоби полетіти навіть із трьома нами.

Фухур підняв голову і подивився на Бастіяна. Його ру­біново-червоні очі спалахнули.

- Це правда, Бастіяне Бальтазаре Буксе, - у його гул­кому, наче дзвін, голосі зненацька зазвучала металева нот­ка. - Я дійсно достатньо сильний, але я не полечу, якщо на мене сяде вона.

- Однак ти це зробиш, - відрубав Бастіян, - бо я тобі наказую!

Щастедракон подивився на Атрею, і той непомітно йо­му кивнув. Проте Бастіян це зауважив.

Як тільки всі троє опинилися на Фухуровій спиш, щас­тедракон негайно піднявся у повітря.

- Куди? - спитав він.

- Весь час прямо! - сказала Ксаїда.

- Куди? - запитав Фухур знову, ніби не розчувши.

- Вперед! - крикнув Бастіян. - І не вдавай, ніби ти не розчув!

- Зроби так! - тихо промовив Атрею, і Фухур підкорив­ся.

За півгодини (а вже майже світало) вони побачили вни­зу безліч багать - табір посланців, і щастедракон приземли­вся. За цей час до каравану приєдналося чимало нових жи­телів Фантазії, деякі прибули з власними шатрами, отож табір нагадував справжнє наметове місто, що розкинулося на узліссі, на широкій, вкритій квітами галявині.

- Скільки нас уже? - поцікавився Бастіян.

Іллюан, синій джин, який був тут за головного, доки Бастіян керував визволенням лицарів, а тепер підійшов, щоби привітатися, пояснив, що хоч прибульців ніхто і не рахував, але їх число, поза сумнівом, уже наближається до тисячі. До речі, сталося ще щось, доволі дивне: невдовзі після того, як подорожні розбили табір, тобто десь коло півночі, туди підійшли п’ятеро напіввелетнів у панцерах. Проте вони поводилися мирно і зупинилися трохи осторонь від усіх. Ніхто, ясна річ, так і не наважився до них підійти. Напіввелетні принесли зі собою великий паланкін із черво­них коралів, однак він - порожній.

- Це мої носії, - звернулася Ксаїда до Бастіяна. - Я по­слала їх сюди вчора ввечері. Адже паланкін - це найприєм­ніший спосіб подорожувати. Якщо на це буде твоя ласка, повелителю.

- Мені це не подобається, - втрутився Атрею.

- Чому? - поцікавився Бастіян. - Що ти маєш проти?

- Хай вона собі подорожує, як хоче, - гостро відповів Атрею. - Але те, що вона послала сюди носіїв із паланкіном іще вчора ввечері, означає, що вона наперед знала, що опи­ниться тут. Усе це - втілення її плану, Бастіяне. Твоя пере­мога - то насправді поразка. Вона навмисне дала тобі змогу перемогти, щоби пізніше остаточно тебе підкорити.

- Годі! - закричав Бастіян, побуряковівши від гніву. - Я не питав твоєї думки! Твої вічні повчання доводять мене до шалу! А тепер ти ще й заперечуєш мою перемогу і виста­вляєш мою великодушність на посміховисько!

Атрею хотів щось заперечити, та Бастіян закричав на нього:

- Стули рота і дай мені спокій! Якщо вам двом не подо­бається, що я роблю і яким я є, то йдіть собі своєю дорогою! Я вас не затримую! Ідіть, куди хочете! Мені вас досить!

Бастіян схрестив руки на грудях і повернувся до Атрею спиною. Натовп, який їх оточував, завмер, затамувавши подих. Якусь мить Атрею стояв мовчки, високо піднісши голову. Досі Бастіян ще ніколи не кричав на нього в прису­тності інших. Йому так стиснуло горло, що важко було ди­хнути. Він почекав іще трохи, та оскільки Бастіян так і не обернув голови в його бік, поволі пішов геть. Фухур подав­ся услід за ним.

Ксаїда посміхалася. То була дуже недобра посмішка. А в Бастіяна в ту мить згаснув останній спогад про те, що у своєму світі він був дитиною.

XXI.

ЗОРЯНИЙ МОНАСТИР

До каравану тих, хто йшов із Бастіяном до Вежі Зі Слонової Кості, безперервно долучалися все нові та нові посланці з усіх країв Фантазії. Рахувати, скільки їх тепер, вже не мало жодного сенсу, бо доки дораховували до кінця, до процесії приєднувалися нові подорожні. Багатотисячний натовп щоранку вирушав у дорогу, а коли зупинявся на пе­репочинок, то бівуак перетворювався на найхимерніше на­метове містечко, яке тільки можна собі уявити. Оскільки Бастіянові супутники вельми відрізнялися одне від одного не лише виглядом, але й розмірами тіла, то й шатра у них були відповідні. Траплялися намети завбільшки як арена цирку, але були і не більші за наперсток. Так само і засоби пересування посланців (адже більшість із них на чомусь їхали) були такі розмаїті, що їх просто неможливо тут опи­сати: починаючи від простеньких фургонів, візків, возиків, бричок і карет - і аж до чудернацьких бочок-самокоток, куль-стрибунців, ходячих колб, які пересувалися на влас­них тонесеньких ніжках (хоч тут були й інші посудини з ногами), а також усіляких ящичків і футлярів, що рухали­ся самі собою.

Тим часом звідкись узялося шатро для Бастіяна - най- розкішніше з усіх. Формою воно нагадувало невеличкий будиночок і було зроблене з різнобарвного блискучого шов­ку, ще й кунштовно вигаптуване золотими і срібними нит­ками. На вершечку шатра майорів стяг, прикрашений гер­бом у вигляді семираменного підсвічника. Всередині намет був м’яко вистелений усілякими килимами і розмаїтими подушками. Хай би де розбивали табір, це Бастіянове шат­ро завжди височіло якраз посередині. А синій джин, який став тим часом