Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

в нього взагалі дочок? Чому він кинув мою маму тоді, як був найбільше їй потрібний?!

Я підійшла до стіни, на якій фосфоресціював напис. Дотяглася долонею до першої букви «о»...

Бетонна стіна завібрувала під моїми пальцями.

* * *

Автобус мчав по дорозі, наша весела вихователька не давала пісні замовкнути ні на секунду. Сама співала голосно, трохи фальшиво, але дуже життєрадісно.

Я сиділа праворуч, коло вікна. Пам’ятаю, як розігрілося на сонці тверде шкіряне сидіння, як вирвалась у відкрите віконце й розвівалася на вітрі смугаста завіска. Автобус був старий, але ще міцний, з сизими шибками у світлих металевих рамах, а у водія під вітровим склом висіла лялька з довгим волоссям. Я пам’ятаю, як з інтересом поглядала на цю ляльку...

А потім нас підкинуло на горбику, і ще раз, і ще — я боляче стукнулася об поручень. Вихователька обернулась до водія, щось обурено запитала... І раптом заверещала. Цей вереск неможливо забути — як, як так вийшло, що я його забула?!

Водій матюкався, перекрикуючи виття вітру. Вилетіла шибка, потім друга. Вихователька накрила собою двох малюків на передньому сидінні. Я ж пам’ятаю — біла від жаху, вона накрила їх собою, хоча автобусом метляло так, що її руки от-от мали зірватися з поручня...

А потім мене раптом кинуло вбік. Я пам’ятаю, як огидно тріщало скло й зависали, розлітаючись, скалки. Я летіла спиною вперед, страшенно довго летіла, не могла навіть крикнути — перехопило дух...

А потім настала вода. Вона була схожа на скло, і від холоду відразу заболіло все тіло. Холодна вода не остуджує — вона болить.

А потім я занурилася в темряву й лід.

А потім крізь цю смерть прорвався потік світла.

* * *

— Дашо, що сталося?!

Мене трясло так, що я боялася відкусити язика.

— Даша?!

— Мій батько... Він знав, що станеться... все це. Він знав наперед...

Гриша лагідно взяв мене за руки:

— Може, в тебе просто... ти занадто...

Я замотала головою так переконано, що навіть тьмяний ліхтар, здається, засвітився яскравіше. Гришині руки стислись на моїх зап’ястях:

— І що нам робити?!

Я кивнула:

— Відійди, будь ласка, від дверей...

Гриша позадкував. Я стала навпроти дверей — важких, наглухо замкнених дверей бомбосховища, без єдиної зачіпки, шпари або ручки. Я подивилася на двері й злякалася до липкого поту.

Якщо в мене зараз не вийде... Тоді все, що я бачила, — маячня.

Я сплела пальці, як це робила Ліза. Не наважилась. Розім’яла долоні. Потім згадала, як тікала по даху Тамара і як я силою волі притягла її до себе...

«Це закритий кластер твоєї пам’яті! Ти забудеш сказане й згадаєш, коли настане час!»

Його лице світилося крізь товщу води, спокійне й упевнене. Пухирці з мого рота здіймалися догори — але в цьому видовищі більше не було паніки. Було свято: повітряні кулі. Ялинкові іграшки. Пухирці, що летять на світло, що виблискують райдужними яскравими боками.

«Ти ключ. Не амулет, а ти. Не заклинання, а ти. Ти відчиниш будь-які двері. Спробуй».

Я глибоко вдихнула — й різко опустила руку, розрубала повітря ребром долоні. Двері бомбосховища, невразливі й старовинні, ухнули, заскреготали й одчинилися, наче наша гуртожитська кватирка від протягу. Ззовні увірвалося нове повітря — і зимний дух зовнішнього підземелля здався мені кришталево чистим у ту мить.

Гуркіт довго відлунював у підземних коридорах. Згори, з невидимої щілини, виповзла цівка засохлого цементу й заструменіла по стіні.

— Дар’є, — сказав Гриша, і вираз його голосу я не взялася б описувати. — Це... це що?!

— Потім поясню, — прошепотіла я. — Скоріше! Сем уже біля порталу!

Розділ двадцять другий
Смерч

 о діялося в цей час на поверхні, очевидці не забудуть ніколи. Блискавки лупили у верхівки висоток, смерчі шастали по вулицях, зриваючи з парковок машини, піднімаючи й кидаючи об асфальт. Люди забивалися під мости і в підземні переходи, ховалися в магазинах і кафе, закривали вікна килимами й ковдрами. Вітрини розліталися на шматки, рекламні щити валилися, дерева, падаючи, висмикували коріння із землі, наче хотіли втекти з ошалілого міста.

Увесь цей час Лера, яка надійно забула свою зустріч з Тамарою і все, що було потім, лежала вдома, у винайманій квартирці, і Міша був поряд з нею. Він, зрозуміло, не міг покинути людину в такому стані.

Погода почала псуватися з вечора. Запасливий Міша сходив у магазин і приніс молока, яєць, хліба й овочів. Тепер, наглухо зачинивши кватирки, він слухав, як завиває вітер у щілинах рам і як потріскують шибки. У будинку навпроти вітер розбив вікно й