Читати книгу - "Світло Парижа"

— Навіть коли б ви були розлучені, це сталось так недавно. Не хочу образити тебе, не хочу бути егоїстом, образити твою душу. Не знаю зараз, де твоя душа. — Він говорив до неба, наче зорі й місяць, супутники, що повільно пливуть у просторі, моргають, ніби посилаючи сигнал азбукою Морзе, чують його.

Я впала на траву обік нього. — Я теж не знаю, де вона зараз, — відповіла йому. Зорі мовчки спостерігали за нами, їхні далекі зміни були невидимими для мене.

Я не хотіла цілувати Генрі. Не хотіла нічого усвідомлювати, поки цієї ночі не зрозуміла, що він приваблює мене. Була лише мить, розмова зі мною, його легка усмішка, а ще те, як затишно було поруч із ним. Було так, як і мало бути? Від того часу, як зустріла Філіпа, м'язи у моєму тілі стиснулись, а з Генрі я відчувала себе рідиною. Почувалась упевненою, гострою на язик, творчою. Жвавішою.

Не мало значення, наскільки мені подобається, як я з ним почувалась, просто він відштовхнув мене. І я була одружена. Що я роблю? Створюю це фантастичне життя, наче можу залишитись тут назавжди. Я не можу бути художницею. Не можу дружити з Шарон і Генрі. Може, саме тому бабуся поїхала з Парижа: знала, що це колись закінчиться. Так чи інакше, колись ви повертаєтесь до реальності. Ніхто не лишається жити у мрії.

Марджі й Себастьєн стали коханцями, схожими на тих, що вона часто бачила на вулицях, так, як мати розповідала, вважаючи це ганьбою. Вони ходили, тримаючись за руки, час від часу він піднімав її руку до вуст, цілував пальці або вкривав ніжними цілунками долоню. Вечорами купував пляшку вина, і вони сідали на лаві біля Сени, спостерігаючи повільний рух човнів за течією й проти неї, світло з них відблискувало на воді, поки вже не можна було розрізнити світло зір і відблиски ліхтарів. У повних барах і людних кав'ярнях сиділи, зіткнувшись чолами, розмовляли нескінченно про живопис і письменство, про Париж і Америку, про те, що знали або хотіли знати, і коли їхні друзі підводились і оголошували, що хочуть піти в Зеллі, чи в жокей-клуб, або в «Купол»[100], вони кивали й теж підводились, але замість того, щоб іти за натовпом, вислизали з групи і йшли до Себастьєнової квартири, і кохались, спали доти, доки сонце будило їх уранці, голих і оновлених.

І все було чудово, аж поки не стало інакше.

Почалося з Лібе. Одного дня Марджі прийшла на роботу, міс Парсонс, завжди нормально-дивно-щиро-весела, була блідою і схвильованою. — Bonjour! — весело привіталась Марджі, бо зустріла новий день в обіймах Себастьєна. Що могло бути кращим за це? Вона повісила пальто на вішак, поклала сумочку й капелюх в одну з ніш позаду столу, збираючись сісти на місце міс Парсонс.

Міс Парсонс сказала: «Привіт» — і відвела погляд, зібрала папери, над якими працювала, і побігла на другий поверх до свого кабінету. Вони проводили заняття для французьких бібліотекарів і робітників бібліотек, курсанти були дуже галасливі, перебігали нагорі з однієї класної кімнати до іншої, але того дня було тихо, і вона почула впевнені кроки міс Парсонс над собою, як зачинились двері її кабінету, а потім стало зовсім тихо.

Марджі здвигнула плечима й сіла до столу, узявши бланк бібліотеки експедиційних військ, їх були цілі стопи, наче користуватимуться ними довіку, — вклала його в друкарську машинку й почала писати листа до батьків, відриваючись лише на те, щоб записати у щоденник великий уривок про Себастьєна. Вона вирішила вживати шифр, у разі, якщо хтось захоче прочитати, але кому цікаві її любовні каракулі? Увійшла міс Стайн і буркотливо попросила допомоги. Марджі рухалась від полиці до полиці, дістаючи одну книгу по другій, аж поки міс Стайн вийшла, задоволена. Марджі відповіла на два телефонних дзвінки, знайшла відповіді на те, що в неї питали (висота Ейфелевої вежі — 554 фути, шостого президента Сполучених Штатів звали Джон Квінсі Адамс), і ніщо не несло загрози її щастю.

І коли під час ланчу міс Парсонс покликала Марджі й попросила її зайти нагору до свого кабінету, Марджі була такою щасливою, що навіть не передчувала біди.

— Марджі, маю погані новини.

— О, — промовила Марджі. Вона ще й досі посміхалась, серйозність міс Парсонс не відразу затьмарила її гарний настрій.

— Грант, про який ми просили, не прийшов. Ну, щось прийшло, але не стільки, на скільки ми сподівались.

— О ні! — відповіла вона з чемною відстороненістю людини, що почула погану новину, яка в жодному разі її не стосується. — Скільки дають?

— Ми просили п'ятдесят тисяч доларів, — замовкла та, вагаючись. — Нам дали лише сім тисяч.

— Боже мій. Як шкода!

— Так. — Міс Парсонс провела пальцями по краю столу, потім поклала руки на коліна. — Річ у