Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

все те саме, що й попередньому пацієнту, тільки вже в машині. Нехай готує розчини... Іване Петровичу, — звернувся до хірурга, — ми з вами їдемо, давайте збирайтеся... Вантажимо обох у машину і в Київ у військовий шпиталь, і що швидше, то краще...

— Так машина ж одна! — спробував зауважити хірург, який завжди жалівся на нестачу матеріальної бази лікарні.

— Нічого, якось помістимось!

Коли ж хвилин за сім карета швидкої допомоги у супроводі «Беркуту» чкурнула на Київ, у дворі лишилися стояти двоє звичайних ментів, які приїхали на УАЗіку.

Закуривши, до них повільно підійшов лікарняний сторож і, прокашлявшись, обережно так запитав: «Хлопці, а що сталося?»

— Та хєрня якась! — знизав плечима один з ментів, — оце ж, прости господи, близько третьої ночі оголосили «Перехват» і дали наводку на сірий чи зелений УАЗ 01... скільки там? — запитав у товариша.

— 666 Че-Ел... — відповів той, затягуючись цигарчаним димом.

— Отож... а десь години близько півп'ятої, коли тільки почало розвиднюватись, з-за повороту на Липовий Скиток, той що у Данилівці, вирулює те авто, яке «Беркутівці» зупиняють. А там двоє «хе-хе» рибалок, напівп'яних, а в машині повно риби, мисливська рушниця, набої, снасті браконьєрські... Опа! Ідіть сюди... Поклали мордами на землю, наручники вдягли, поки те та се, мовляв, ви, хлопці, «попали», бо на вас є наводка, що ви людині у сраку пляшку від пива засунули та й розбили її там, а ще тисячу баксів у нього увели і кинули здихати в полі... А де третій питають? А тут і третій з машини вискакує... у рибі, бач, заховався, і як шмальне у «беркутівців» з обрізу, добре, що просто шротом дрібним, а не картеччю чи кулею, та й то мимо, так, що ніхто не постраждав, та й утікати... Ну то з АКМу дали чергу і по ньому, хотіли по ногах, а воно ж угору задирає, як стріляєш, тому! вийшло, як вийшло. Завалили, карочє... Бачать, а то Санька Гордієнко, якому справу про отого мєнта з Калинівки шили, якого хтось цієї зими по голові кийком угрів. Карочє, добігався... Тепер йому як мінімум років сім-вісім світить...

— Ага, якщо виживе...

— Та виживе, виживе... — роздягнувши «стріляного», обдивившись рани і вштрикнувши йому в руку катетер, хірург Іван Петрович був певен, що той виживе, звичайний больовий шок і легка контузія. Крововтрата невелика, кулі пройшли навиліт, шийна артерія не зачеплена, ото хіба що легеня «прошита» у нижній долі, так то не смертельно, ще б трохи нижче і зачепило б печінку, ото б була проблема, а так, тиск трохи впав, чорт його знає, може і є внутрішня кровотеча, але невелика, так що я думаю виживе... Хоча...

Карета швидкої у супроводі машини Васильківського «Беркуту» із увімкненими сигнальними ліхтариками, але без сирени неслася в бік Києва. За вісім хвилин проскочивши відстань від Глевахи до міської смуги, машини увірвалися в столицю і помчали порожніми на цей час вулицями найпрекраснішого в усьому світі міста, що, занурене у міцний передранішній сон, у буйній своїй червневій красі розкинулось по обидва береги вкритого туманом Дніпра.

Саме о цій порі доспівували свою третю за ранок пісню горласті півні по всій Україні. Але найголосніше виводив своє «ку-ка-рі-ку» видатний забіяка із Плисецького — вогняно-червоний Жора.

Сонце вже показало з-за обрію густо-рожевий, полум'яний диск і піднімалося з того боку нашого пишного краю, де несла свої води швидкоплинна Десна. Від його ще зовсім лагідних, теплих променів розбігалася, тікала навсібіч різна сатанинська наволоч.

Втікали у свої хащі та малогабаритні квартири звичайні лісові та київські відьми, дикі вурдалаки та лисаки плигали в свої болота та каналізаційні люки, забивалися у підвали перевертні, дрібні та середні демони різних мастей втікали далі із ніччю на захід, і лише один, здоровезний лисий і рогатий чорт настирливо переслідував карету швидкої допомоги, в якій знаходилася заповідана йому душа малоросійського письменника Леся Білого.

Якщо встигне ухопити її до шостої ранку, як на великий лаврський дзвіниці ще не задзвонять дзвони, а сонце не освітить разом куполи усіх київських церков, то буде душа його навіки! А як забариться сам чорт, то світлий празник Святої Трійці, яка воз'єднається нині на небесах, відніме у нього те право! Бо не дозволяє Господь на Великі двунадесяті свята забирати чортам душі людські у пекло.

Тому і летів чорт за машиною, підглядаючи за усім, що відбувалося в її салоні, де на пересувних ложах з обох боків лежали два поранені чоловіки, один з яких був непритомний, а інший (душа його і належала чорту) із вдячністю дивився на дії лікарів — хірурга та його помічниці. Головлікар поруч з водієм сидів на передньому сидінні.

Чкурнувши проспектом 40-річчя Жовтня, машини вилетіли на Московську площу і бульваром Дружби народів помчали у бік іншого бульвару імені видатної української поетеси Лесі Українки, поблизу якого і знаходився військовий шпиталь, де чергова бригада хірургів-лікарів вже готувала операційні для двох поранених.

Годинник на міській ратуші показував за десять хвилин шосту.

«Треба діяти!» — подумав чорт і щосили смикнув за руку лікаря хірурга, який, побачивши, що у непритомного пацієнта зовсім незначно опустився тиск, вирішив зробити йому, про всяк випадок, ін'єкцію адреналіну.

Після препарату, введеного у катетер, молодий чоловік майже миттю розплющив очі і зробив великий вдих.