Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

затягувати виїзд додому. Коли вийшли з високого будинку суду, Іван взяв Ружену під руку, полегшено зітхнув, наче скинув на землю ведмедя, котрий безжалісно тис його з усіх боків.

— Ми вільні, дорогенька!

— Це ще не воля, Іванку. Ми все одно залишаємося рабами сього світу.

Іван не встиг перепитати, про яке саме рабство згадала Ружена, бо до них привітався Амброзі Грозні, що зранку вартував їх коло цього високого будинку, де вирішували долю Сили. Трохи розкосі очі, схожі на достиглі сливи-бистриці, сумно дивилися то на Івана, то на Ружену. Здавалося, що він ось-ось простягне руку та проситиме милостиню. Він щось хотів сказати та поки що не міг вимучити оті слова, котрі викарбовувалися і застряли у його душі з того дня, як Іван Сила пішов від Герцфертової. Захрустіли дрібні пальчики. Грозні почав шамкати губами, що пересихали, наче від спраги, і раптом ні з того, ні з сього припав до Ружениної руки, почав її цілувати, тулити до свого личка, по якому прорізувався слід від сльозини.

— Візьміть і мене з собою, — попросив дитячий голосок. — Я хочу домів. Дуже хочу!..

— Що це таке, пан Грозні? — відсахнувся від нього Іван, мовби ті слова вилетіли в нього замість поличника.

— Я із Влагова. То там, по сусідству з вами.

— Ви — не тутешній? — здивувався Сила, наче побачив перед собою воскреслого із мертвих. Очі припухлі. Та не безсоння спеленало його очі — злість і ненависть виповнила їх.

— Мені пані Герцфертовова заказала говорити про себе, — трохи вгамувався та продовжував Амброзій. — Вона ганьбилася, що у її цирку є хтось із Підкарпатської… Моє прізвище — Половка. А Грозні — ото панське посміховище наді мною. Який я грізний?.. Заберіть мене. Я все життя не забуду вас. Не залишіть мене більше на чужині!..

— Візьмемо, Амброзі. А ім’я теж вона вигадала?

— Наш піп придумали. Моє ім’я. Від нього відректися не можна, бо в церкві мене хрестили. В селі, пам’ятаю, просто Амбрушом називали. А тут я став Грознім, видите. Мусів мовчати, бо вона страшила мене, що залишуся без роботи. А тепер уже не можу мовчати, бо літа, мабуть, виссали з мене силу. Айбо я на вас надіюся.

— Амбруше, Амбруше, який се нечесний світ, корінець би ’му висох!

— Нечесний, Іване, — погодився Грозні, витер очі хустинкою та ніяк не міг її всунути в кишеню.

А Сила одразу побіг до того судді, з котрим перед сим мав діло.

— Ви щось забули в мене? — перепитав той, розглядаючи по столу.

— Пане суддя, іще один чоловік хоче вийти з цирку.

— Ангажемент є? — поцікавився той.

Лише тепер Іван здогадався, що тут потрібний той контракт-договір, бо інакше й мови не може бути про розрив з роботою. Збіг по східцях до Амброзія.

— Амбруше, а договір маєте при собі?

— Я його й не мав. Ми лише так договорилися з панією. Коли хотіла, то могла мене вигнати. Айбо я їй, певне, був потрібний, як ви гадаєте?

— Корінець би їй висох! — вилаявся Іван і знову побіг до судді.

— Буває всяко, — усміхаючись, відповів той. — Власник мусить бачити наперед, як йому вигідніше. Всяко буває, пане Сило…

Саме в той день, коли зібрався додому, Іван довідався, що «Герцфертов-цирк» перестав існувати. Пані Герцфертовова розпродала все майно і виїхала до свого вітчима в Німеччину.

— Туди їй путь! Посміховище наробила з нас, корінець би їй висох!

Повернення

Літо сипало дощем. Викрадеться з непогоди один сонячний день, і над селом гулькнуть пахощі квітів, щебет птаства, зелений гомін. Ранок винесе на небо бліде сонце, наче не дуже вдало пригнічений у печі хліб. На невеличких нивках мріють то тут, то там низенькі хрестці жита і пшениці. Чалапають по стернянці чорні ворони — наче урядовці перевіряють, чи все до зернини зібрав господар зі свого поля. Де-не-де пливуть жовто-зелені наділи тенгериці. А десь далеко, аж понад самою Боржавою розв’язала дівчина вузлик із піснями і розсіває їх попід голубим небом.

Пісня бринить над полем, як жайвір: то спускається низько-низько, аж до самої землі, то пурхає у високість, заворожуючи і поле, і людей. «Петрівка, а вона собі співає, — думає Іван, поглядаючи на поле, що рябіло перед очима, як вишивана сорочка, різними барвами. — Айбо для пісні не може бути посту. Хоче серце заспівати, то ніяка сила не замкне його».

Через поле широкоє Простягнена нитка. Чому-сь до ня не приходив Нічка була видка?

А в селі готувалися до храмового свята: побілили церкву, оцинкували на покрівлі залізо, і хрест стояв, мов піп перед Євангелієм та читав собі давню молитву, крадькома позиваючи на своїх парафіян, що метушилися по обійстю та по склепах.

Чому-сь до ня не приходив, Парадний легіню?