Читати книгу - "Чумацький шлях"

хатині, прибраній вишитими рушниками, що висіли над іконами та вікнами, стояв довгий стіл, застелений барвистим настільником та заставлений безліччю мисок, полумисків, пляшок та жбанів з різноманітною їжею, переважно рибною, вином, горілкою та пивом.

Кошовий показав гостеві на почесне місце – на покуть, під образи. Сам сів біля нього. Мічман Недашківський трохи припізнився і опинився в самому кінці, біля дверей, потерпаючи від думки, що адмірал потребує перекладача, але пропхатися наперед не було вже змоги – так густо вмостилися козаки.

– Що робити, Іваку? – запитав він Івася, що сидів поруч.

Івась, якому кошовий кивнув, щоб теж зайшов, підсміювався:

– Та не хвилюйся, мічмане! Якось буде! Випити та закусити можна і без товмача.

Мічманові врешті нічого не залишалося, як погодитися з ним.

І почалася запорізька учта.

Першу чарку, як водиться, Сидір Білий підняв за гостя. І козацькі старшини раптом дружно загукали:

– Жонес! Жонес! Віват!

Для адмірала це була чергова несподіванка. Виявляється, не лише козацький вождь, а й інші козаки знають його, цінують його колишні бойові подвиги і навіть вітають його по-французьки! Було від чого дивуватися і розчулюватися.

Він випив.

Горілка була міцна і на смак не гірша за віскі чи бренді, – зразу вступила в голову та в ноги. Джонс підняв перед собою порожню чарку і похвалив:

– Хо-о-о! Гуд! О’кей!

Військовий суддя Антон Головатий, що сидів насупроти гостя, пояснив:

– Це ще не «о’кей»! Ось попробуй, пане-брате, перцівки! Тоді, якщо ти справжній козак, скажеш «о’кей»! – І налив адміралові та собі з пляшки, в якій плавало кілька червоних перчин… – За здоров’я батька кошового!

І швидко перехилив чарку під чорні вуса. Підморгнув адміралові – мовляв, ну ж!

Поль Джонс перекинув і собі. Ковтнув – і враз почервонів, заблимав очима. На хвилинку йому забило віддих.

Головатий подав срібну коновку з пивом.

– Запий, адмірале!

Джонс запив – видихнув гучно:

– О-о-о! – І ще гучніше зареготав.

Йому стало легко і весело на душі. Забувся сухий, стриманий прийом у штабі Потьомкіна, розплився і щез, мов у тумані, колючий, насторожений погляд Нассау-Зігена, який, видно, підозрівав, що «гроза володарки морів» не дуже шануватиме флотоводські здібності паризького серцеїда та баламута. Мабуть, не без його впливу і Потьомкін поставився до нього прохолодно.

А тут, серед цих простих на вигляд, але добрих і щирих людей він раптом відчув себе як дома, серед таких же простих янкі, що під його командою взяли в Атлантиці на абордаж не одно вороже судно або при спротиві пустили на дно.

Він розчервонівся, став незвично балакучим, як і його сусіди-запорожці, і не помічав, що його тут не розуміють, бо йому здавалося, що й він розуміє все, що тут говориться. Особливо після третьої чарки, коли запорожців потягнуло на співи, він з подивом відмітив, що ніякий товмач йому не потрібен. Ці люди, що оточували його, раптом здалися йому давно призабутими суворими земляками-шотландцями, які, бувало, випивши ячмінного елю, під звуки волинки затягували своїх тужливих кельтських пісень.

Невдовзі і козаки затягнули «Ой хмелю мій, хмелю», але Сидір Білий підняв руку, вимагаючи тиші. Один по одному співаки затихли.

– Братове, не цю! Уважте мою волю, бо чує моє серце, що недовго вже мені ряст топтати на цій грішній, але милій землі….

– А яку ж? Яку, батьку? І що це за мова – про ряст?

– Хочу я, браття, щоб Івак заспівав мені знамениту нашу пісню про Морозенка… Славний був козак! Лицар із лицарів! Недарма народ склав про нього такі щирі, такі чулі слова: за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче! Заспівай, Іваку, заспівай, хлопче! Хай защемить тугою моє серце, бо за мною вся Україна не заплаче…

– Ну, що ти, батьку! – загули козаки. – Що за думки! Ти ще не старий! Ще житимеш та ворога битимеш! Ого-го! Вдар об землю лихом-журбою!

Тим часом Івасеві подали кобзу, і він заспівав отаманові його улюблену пісню про Морозенка. Кошовий підпер щоку рукою і мовчки слухав, а коли Івась дійшов до слів «Вони ж його не рубали, з рушниць не стріляли, вони з нього із живого серце видирали», всі побачили, як в очах кошового заблищали дві крупні і блискучі, мов перлини, сльозини і поволі скотилися на сивого вуса.

Поль Джонс був вражений як піснею, що меланхолійністю нагадала йому історичні балади рідної Шотландії, так і чулістю козацького генерала, як подумки називав він кошового.

Коли затихла пісня, він голосно промовив: