Читати книгу - "Гілея"

писала, що ліс, який ми садили без торфу, росте не гірше, ніж із торфом. Хіба цього Мартинюк не знає?

— Там не знають, — показав кудись угору Мірошник. — Мартинюк переконав самого президента академії в непогрішимості свого методу, і там не визнають Вигдарова.

— Чому ти не поговориш про це в обкомі партії? — запитав Запорожний.

— Після висновків тієї комісії і статті Лобана нашому першому... натякнули, що ми застосували метод Вигдарова для того, щоб зняти галас, мовляв, ач, які ми завзяті — три плани даємо на рік... Ну й охолов запал, — зітхнув Мірошник. — Не думай, що все так легко, Іване. Авторитет Мартинюка похитнути тяжко... Вріс.

Його слово — закон, його слово — постанова й інструкція. Куди вже нам, бідолашним, до того світила... Розмова коротка: хто проти Мартинюка — той проти науки.

— А Вигдаров як?

— Весною приїздив на два тижні, просидів на своїх дослідних ділянках і поїхав... Був на Овечому, так його Каїтан не прийняв. Розумієш?

— Романе Олексійовичу, — після довгого мовчання промовив Запорожний, — я хочу повернутися на Овечий.

— Що? — не повірив Мірошник.

— На Овечий, — повторив Запорожний. — Мушу...

— Я не маю права звільнити Каїтана, — сказав Мірошник.

— Я піду... лісником. Рядовим лісником.

— Ну, знаєш, лісники у нас є, — махнув рукою Мірошник. — Головою колгоспу будемо рекомендувати тебе, Запорожний. У «Колос». Там нудьгувати не будеш — п’ятнадцять тисяч гектарів пшениці і стільки ж степу. Бельгія.

— Не зможу.

— Ти й чортам раду даси, Запорожний. Даю тобі місяць на роздуми і... консультації з Яринкою. Згода? — вдарив долонею по коліні Запорожного.

— Я мушу повернутися на Овечий, — повторив Іван.

— Що тебе туди тягне? Захочеш — садитимеш ліс у «Колосі».

Іван дістав потертого Ганнусиного листа й подав Мірошнику. Роман Олексійович, нагнувшись до вогню, прочитав.

— Ясно... Розумію... Дай мені цього листа... Я теж поїхав би... Ти... молодець, Запорожний. — Мірошник помовчав; потім спитав: — Аз Яринкою як?

— І вона зі мною...

— Ти щасливий, Іване... Знаєш, моя... теж об’явилася... Льолька... Олена, — сказав Мірошник. — Дочка приїздила... Варя...

— Хоче повернутися?

— Мабуть... Не бачив, не говорив... Забуте все, пережите...

— Але самому теж тяжко і взагалі...

— Договорюй, договорюй, — наказав Мірошник. — Щось чув?

— Чув... Про Настуню Сторожукову, — признався Іван, — кажуть таке...

— Правду кажуть, — усміхнувся Мірошник. — Диму без вогню не буває... Закохався я, Іване... Не дивися так на мене... Секретарі райкому теж можуть закохуватися.

— А вона що?

— Не можу розгадати...

— Жінки загадкові істоти, Романе...

— Настуня — дивовижна, — сказав Роман. — При кожній зустрічі я бачу в ній десять інших, не схожих одна на одну Настунь. Не збагну, як може в одній дівчині поєднатися безмежна щирість і зневага, доброта і зло, світлий розум і глупота, рішучість і примітивний страх. То вона буває гордою, як принцеса, то жалюгідною, аж ницою переді мною, завчено повторюючи: «Товаришу секретар райкому».

— Бо ти для неї є секретарем райкому в першу чергу, — розсміявся Іван. — І вона не вірить, що ти можеш закохатися в звичайну доярку.

— Не вірить, — погодився Роман. — І я не можу нічим їй довести, що в мене до неї найкращі почуття.

— Запропонуй їй одружитися. Не пробував?

— Боюсь, — сказав Мірошник достоту щиро.

Вони полягали на сіні в сторожці, думаючи кожен про своє.

— У мене є й радість, — Мірошник торгав Івана за плечі. — Чуєш, Запорожний? Берик Джусуєв повернувся... Той, що врятував мене в оточенні... Зустрів у містечку. Питаю, ти знав, що я тут працюю? Каже: знав. Чому ж не зайшов? Побоявся, розумієш? Я готовий був зробити для нього все, — казав Мірошник, — але він нічого не хотів... Ні грошей на курорт, ні кімнати, нічого...

— Де ж він зараз?

— Попросив влаштувати його... чабаном на Овечому хуторі, бо там...

— Я знаю! Я згадав! — вигукнув Іван. — Це — другий чоловік Марини Гомон. Берик Джусуєв... Казах... Ти влаштував його?

— Звичайно...

— А Марина ж як?

— Не знаю. Кажуть, що вона одружена...

Прокинулися вдосвіта. Шофер уже грів на вогнищі чай. Мірошник поспішав:

— Мені ще в «Колос» треба добратися на восьму ранку, у механізаторів партійні збори... Ну, а ти, Іване, за ніч не передумав?

— Ні. Через два дні я буду на хуторі.

— Жду.

Вони попрощалися.

Михайлик сидів на високому саморобному стільчику — Яринка годувала його кашею. Ця процедура, очевидно, дуже не подобалася йому, бо кожна ложечка, до якої торкався його ротик, коштувала неймовірних зусиль бабі Одарці: вона розмахувала віником, вилазила на лежанку, наповнюючи хату звуками всіх існуючих і неіснуючих тварин і птахів, Михайлик дивився на бабу хитрими оченятами й усміхався, саме в цей момент ложка опинялася в роті, і Одарка повторювала, як молитву:

— Слава богу...

Побачивши батька, Михайлик протягнув рученята, що означало: візьми. Іван узяв сина, підкинув до стелі, перелякав до смерті бабу й сказав Яринці:

— Я мушу їхати. — Він вирішив цього разу обійтися без дипломатії: все одно це не врятує від сліз, умовлянь і Одарчиних прокльонів.

— Куди їдеш? — спитала Яринка.

— Певно, якусь нараду Мірошник придумав,