Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

номер у готелі, про поїздку з таксистом Дибою розкрити карти, як це сховане обличчя виступило у Карла Локкера, наче проказа. Так мовби Локкер враз скинув набридлу, що муляла йому, карнавальну машкару.

Дмитро Іванович наче фізично відчув, як спалахнув його погляд, досі смиренний, навіть погаслий, а тепер наллятий кров'ю і такий ненависний, лютий, що, здавалося, об нього можна було спіткнутися, якщо дійти до середини кабінету; побачив, як побіліло розплюснуте перенісся.

Локкер кинув погляд на стіл, де поклали довгий ніж. Той самий, якого він схопив у хаті Каталін, яким зарізав Єву та Ілону, а потім поранив рядового Онищенка, ніж, знайдений прикордонниками у воді, під берегом Тиси.

Ніж лежав на столі не просто як речовий доказ, а як страшний предмет, в матеріальність якого і вірити не хотілося.

Карл Локкер, тільки мигцем глянувши, як начальник застави узяв його з сейфа, відчув свою приреченість і зрозумів, що далі ховатися нічого.

І тоді він розкрив рота.

— Я ненавиджу вас! — промовив тихо, роздільно, кривлячись від ненависті, як від болю. — Я вас нищив і буду нищити, де тільки зможу!..

Це було б смішно — усі, а так само і Локкер, розуміли, що такої можливості доля йому більше не дасть, — якби за його словами й справді не струміла річка людської крові.

Ви давно переступили людську межу, — хрипко сказав Коваль. — Пролили кров навіть власної дитини, і тепер ваші емоції ні до чого… Його, — підполковник кивнув на ніж, — вам більше ніколи не вдасться узяти до своїх рук!

Локкер палив Коваля поглядом.

— Ні, — повів на присутніх припухлим від безсоння оком Локкер, — я скажу, я все одно скажу… Я приїхав забрати їх звідси. Щоб не були з вами. Я не мав нормального життя, але знав, що десь у мене є сім'я і на старості буде свій дім, свій сад, свої квіти. Багато років це був мій душевний притулок, порятунок і надія…

Локкер почав задихатися словами, акцент так посилився, що присутні ледве добирали, що він говорить.

Коваль глянув на зосередженого, звичайно лагідного, а зараз невблаганного полковника Антонова, і йому згадався Меркуря-Чукулуй, ніч у горах, тривожний світанок під час облави на диверсантів-«вервольфів», що й справді стали перевертнями, втратили людську подобу.

Як і чверть століття тому, колишні солдати були поруч і вели той самий бій, з тим самим ворогом. Певно, для них війна не скінчиться, поки є на світі хоч один такий вовкулака.

Локкер стояв серед кімнати, похитуючись, немов маятник, і руки його, схоплені сталевими наручниками, то підіймались, то опускалися.

— Вони мали поїхати в Угорщину, а звідти я переправив би їх через Австрію у Мюнхен. Але вони не схотіли, вони не схотіли!.. Я вас ненавиджу всіх! — закричав він знову. — Ви все зруйнували! Ви забрали у мене сім'ю! Що ви зробили з моєї Єви?! Вчили її у вашій школі, перевернули їй мозок, і вона відцуралася батька! Навіть Катарін стала чужою, не схотіла золота, нічого!..

Локкер кричав, але ні Коваль, ні Антонов не зупиняли його.

— Вони вже не мали права жити, вони нікому не були потрібні!

— Оскаженілий фашист! — зірвався підполковник, який тільки тепер до кінця повірив у жахливу загибель Єви від батькової руки і якому згадалося, як знищили у бункері своїх дітей геббельси. Завжди витриманий, Дмитро Іванович не знаходив потрібних слів: — Звір, фашист, і тільки! Заклятий фашист!

— Я пишаюся цим!

Запальний лейтенант Арутюнов, люто поблискуючи очима, вискочив з кабінету, щоб охолонути.

— Я вбив їх, щоб вони не залишалися з вами!

Крик Локкера розлягався по всій заставі. Черговий радист перестав викликати свої «берізки» та «ромашки», з господарського двору, немов по тривозі, прибігли солдати, і тільки вартовий біля входу стояв, як і раніше, немов укопаний, міцно стискаючи автомат.

Наталя завмерла посеред спортивного майданчика ні жива ні мертва. Іще кілька секунд — і вона сама закричала б від жаху, який охопив її, і, щоб цього не сталося, міцно затулила руками вуха.

Враз крик припинився, немов Локкеру заткнули чіпом горлянку.

Наталя відтулила вуха і огледілася: усе було ніби як і раніше, — ні, все стало іншим: і подвір'я, і двоповерхова будівля з радистом, і солдати, і вартовий у строгому зеленому кашкеті. Щось перевернули в ній ці страшні хвилини, коли кричав убивця.

Вона ще почула, як Локкер прохрипів: «Я ніколи не мав людського життя». Потім з розчиненого вікна долетіли звуки, схожі на схлипування, суворий голос батька — такого ніколи в нього не знала.

Убивця вже мовчав. Наталка здогадалася, що він викричався і замовк надовго, можливо, назавжди. Вона читала, знала, хто такі фашисти, але тільки зараз осягла це вповні — ніби шкірою своєю, по якій пробіг мороз.

… Хоч як запрошували гостинні прикордонники гостей поснідати, Наталя та Дмитро Іванович відмовилися: було не до їжі Полковника Антонова справи затримали на заставі, а Коваль з дочкою тим самим вертким газиком, що привіз їх на світанку, повернулися в містечко.

Дорогою не обмінялися й словом, хоч обоє думали про одне й те саме. Згарячу підполковникові хотілося сказати доньці: «І треба було тобі їхати!» Та після роздуму сам собі відповів: «Треба було!» Він не знав, що незабаром, згадуючи поїздку на заставу, ще раз погодиться з цим висновком.

Біля будинку міліції Дмитро Іванович вийшов, а Наталя попросила водія довезти її до турбази, де хотіла попрощатися з друзями. Вона розуміла, що тепер уже не затримається тут надовго.

2

Рядовий Онищенко лежав в ізоляторі — білій як сніг кімнаті