Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

катівський досвід, усю хитрість і жандармську вправність, усі сили, які ще таїлися в ньому.

Різким рухом Локкеру вдалося вирвати руку і ребром долоні вдарити прикордонника по шиї там, де проходить сонна артерія.

Павло на якусь мить знепритомнів. Але ось він знову вчепився у порушника, який вужем ковзнув до берега. Вони покотилися по траві, і Павло відчув, як ворог штовхає його до крутосхилу.

«Все одно не втечеш!.. Ні, Н£ втечеш!.. Ах, яка сволота, сволота!» — не переставало пульсувати в його важкій голові. Він впивався у Локкера всіма силами, намагався придавити його до землі.

Нараз Павло відчув, що права рука перестала слухатися, обм'якла, весь правий бік зомлів, і порушник вислизає із ослаблих рук…

І, немов рятівний круг, кинутий самою долею, почув твердий голос сержанта Пименова:

— Лежати!

Високо в чорному небі спалахнула тривожна ракета.

Він, звичайно, зрозумів, що це «Лежати!» не його стосується, а того, другого, чужака, і, опираючись на ліву руку, почав підводитися.

Збурена ніч шуміла хвилею під берегом, зляканим бурмотінням фазанів, далеким гавкотом _диких собак. Освітивши ліхтариком землю, Павло побачив його — розпластаного, покірного, і, відвернувшись, почав шукати у траві свій автомат. У гарячці він не відчув болю — наче тільки тепер його рука і весь правий бік пойнялися нестерпним вогнем і змокріла майка прилипла до тіла.

Останнє, що Павло встиг побачити і почути цієї ночі, було різке світло ліхтарів тривожної групи, яка примчала на місце події, гавкіт Рекса і слова Пименова, який нахилився над ним:

— Що з тобою, Павле? Тебе поранено? Затим його накрила чорна ніч…

VIII. Після 16 липня
1

Коваль іще бачив тривожні сни, коли у номері задзвонив телефон. Підполковник підхопився, як від пострілу, і, миттю зорієнтувавшись, підняв трубку, тривожно поглядаючи на Наталю, чи не розбудили і її.

Під вікном стояв сивий передранковий туман.

— Я слухаю.

— Дмитре Івановичу, їдемо.

— Через п'ять хвилин буду готовий, — відповів Коваль і, поклавши трубку, став одягатися.

Раптом зупинився, обернувся. За ним пильно стежили розплющені і зовсім не сонні Наталині очі.

— Спи, спи, ще рано, — пробурмотів до неї.

— Ти куди?

— Спи. На заставу.

Коваль відповідав коротко і машинально — голова його уже гарячково працювала, обдумуючи першу розмову із Карлом Локкером. Але чи Локкера впіймали? Може, іншого? Внутрішнє чуття, проте, підказувало Дмитру Івановичу, що він не помилився.

Вдруге обернувся, коли Наталя уже одягла платтячко і пішла у ванну.

— Я поїду з вами? — спитала дівчина, коли в номері з'явився полковник Антонов. — Я ніколи не бачила застави. — Вона переводила погляд з батька на Антонова і знову — на батька.

— Тобі там робити нічого. Сторонніх не пускають.

Вона благально дивилася у підсвічені зеленою формою очі полковника, поки батько застібав кітель. І Антонов сказав:

— Для наших людей застава відкрита. Шефи приїздять, самодіяльність, лектори, письменники… Поїдемо, Наталко.

— Вона не письменниця і не лектор.

— Зате у самодіяльності співаю!

Коваль знав, що на заставі йому буде не до Наталі, що, поки він марудитиметься з убивцею, дочка нудьгуватиме.

— Нема мені коли з тобою морочитися, — кинув на прощання. — Поснідай тут. Поїхали, Віталію Івановичу.

Антонов розумів його, проте сказав:

— Не буде вона тобі заважати! Не галасуй, батьку. — І підштовхнув Наталю до дверей. — Поїхали, дочко!

Просторе подвір'я застави було огороджене густою металевою сіткою. Наталя прогулювалася на спортивному майданчику, куди виходили вікна кімнати чергового, кабінетів начальника застави і замполіта, медичного ізолятора.

Ранковий туман уже розвіявся, і вдалині, за лісом, що підступав до самої сітки, виднілися синьо-зелені горби…

При ґратчастій металевій брамі, яка розчинилася, коли вони приїхали, стояв вартовий — молодий прикордонник з новеньким синювато-чорним автоматом у руках. Він зрідка робив два-три кроки вперед і назад повз браму і знову застигав як мурований.

Наталю суворий вартовий ніби не помічав, вона не знала, де їй можна ходити на подвір'ї, а де, дивись, заборонено, і від того почувалася ніяково. Зрештою сіла на лавочку біля волейбольної сітки і почала розглядати ліс.

Десь у будинку застави батько і полковник Антонов допитували спійманого злочинця, який знищив родину Іллеш, — вона здогадалася про це з реплік, якими вони обмінювалися дорогою. Сюди, на подвір'я, з відчинених на першому поверсі вікон долітав голос чергового, що розмовляв з «берізками» та «ромашками», і голоси з іншої кімнати, серед яких вона легко вгадувала батьків.

Карла Локкера допитували у кабінеті начальника застави. Спроба приховати справжнє прізвище, ще раз видати себе за Імре Хорвата, бухгалтера з Будапешта, який відстав від туристського поїзда, була відразу викрита підполковником Ковалем. І тепер колишній начальник жандармського участку, колишній тержерместер, стояв перед ним, Антоновим, та ще кількома прикордонниками жалюгідний, з виразом покори на обличчі і готовності здатися на ласку переможця.

Проте Коваль розумів, що Локкер намагається виграти час, аби з'ясувати, що саме відомо про нього міліції та прикордонникам.

Без сумніву, колишній жандарм мав і інше обличчя, про запас, але поки що воно було сховане за вицвілими рисами його вдавано покірного лиця — так за ветхою, обсипаною штукатуркою ховається жорстке кріплення балок з чіткими непримиренними кутами.

Та варто було Ковалю своїми запитаннями про ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня, про порожній