Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд"

пашлі представлю тібя детям, а она пускай соображает. Как тібя звать, шуряк?

— Дмитро, — сказав я.

— Значит, Діма, — сказав Галинин чоловік. — А міня — Коля, будем знакоми.

І він поволочив мене через захаращеного коридорця до кімнати, яка виявилася так само простора, але густо заставлена ліжками, канапою і трьома столами, за якими сиділи дві дівчинки та хлопець, які одночасно обернулися до дверей; хлопчик увіч нагадав юного єзуїта, одна дівчинка була схожа на Іру, а друга — не знати на кого, можливо, на предків господаря цієї квартири.

— Дєті, — урочисто проголосив Коля. — Ето ваш дядя! Нашолся, так сказать, в дєбрах цивілізації.

Із соромом подумав, що прийшов сюди без подарунків, але чого їм сподіватися від дядька, якого досі не бачили і який так несподівано виліз із нетрів цивілізації.

— Хі-хі! — озвалися дівчатка, а хлопець подивився на мене із знайомим лукавим прижмурцем. Це теж було чудо, бо юний єзуїт ніби переслідував мене, хоч то й справді був інший хлопчик, але до див я, здається, починав звикати.

— Добрий день! — сказав учительським голосом.

— Драстє! — відказала дівчинка, схожа на Іру, інші визнали за краще промовчати.

— Насмотрєлісь? — спитав Коля. — А тіпер пашлі, Діма, Галя там уже насображалась. А ви учітесь і без баловства! — суворо сказав Коля.

На це слово вони відвернулися від мене й занурились у свої підручники та зошити, хоч я, як колишній учитель, збирався розпитатися в них про школу. Але Коля вже тяг мене, обійнявши за стан, на кухню.

— Дєті в восторгі од дяді, — сказав він і критично обдивився заповненого наїдками стола з пляшкою посередині — Галина встигла зробити це блискавично.

— Да, ти маладєц, Галя! — милостиво сказав Коля. — Она у міня замічатєльна жена. А тіпер садімся і не будем тянуть времня. Ви іщо наговоритесь. Ти в Кієвє живйош, Діма?

— Власне, не в Києві, а під Києвом, — сказав я і назвав свою станцію. — Але працюю в Києві.

— А где, када не секрет? — спитав, по-хазяйськи розсідаючись за столом, Коля.

— Учуся в аспірантурі інституту літератури, — сказав я.

— О! — округлив очі Коля. — Тада панімаю, пачєму гавариш так по-украінскі. Моя Галя тоже учілась в інстітутє, но я настругал ей ребятишек — і бросіла. Тепер она в луччом месте, правда, Галь?

Галина винувато всміхнулася.

— Да, она со мной щасліва, — сказав гордо Коля. — Я человек тоже не хрен собачій, ти ішо в етом убідішся, патаму как ми тепер родня.

— Подбірай вираженія, Коля, — суворо сказала Галина.

— Хрен собачій — ето не глупость, Галя, — сказала Коля. — Ето растєніє такое, кажіца, на городє растьот, — і він зареготав.

44

Вивалився з того гостинного дому набитий їжею і налитий трунком. Застільна розмова була здебільшого порожня, бо Коля, вихиливши ще, почав варнякати й забивав собою все, перериваючи немилосердно нашого діалога. Але кілька разів виходив до туалету, цілком безсоромно про те зголошуючи, і в ті «вікна» Галя встигла подати мені деяку інформацію про Іру, зокрема про те, що вона має дитину, хлопчика, якого їй зробив зоотехнік, що його, за Галиним висловом, Іра «приперла» до Києва бозна-звідки. Але той тут не прижився, бо хоча Канішевський теж був близький до проблем сільського господарства, проте швидко заївся із зятем, той тата Карла побив і повернувсь у село. Тоді Іра вистарала окрему квартиру — як саме, Галя не сказала. Зоотехнік до неї повернувся, але й там зжитися з нею не зміг, і вони розлучилися. Тепер Іра живе із сином і якимсь дармоїдом (Галя сказала — «тунеядцем»), старшим за неї на п’ятнадцять років, якого й утримує, але вони не розписані. Я спитав: чи не працював той учителем фізкультури? Галина здивувалася, що про те знаю, але факта підтвердила, отже, Íрині оберти чинились у знайомому мені колі. До речі, сказала, що фізкультурник поламав собі ногу в туристичному поході і тепер цим користується, називаючи себе «інвалідом Іриних фокусів». Батьки не допомагають Галі, бо їм досить клопоту з Ірою, а ще терпіти не можуть її Колі; відповідно, не терпить їх і Коля. Отож Галині доводиться тягти родину на власних плечах; Коля часто міняє місце роботи, а в перервах, часом тривалих, робиться також дармоїдом. Ниньки він працює, але це до чергового запою, Галя побоюється, що запій оце зараз і почався. Тоді чоловік стає цілковито дурний, тиняється під гастрономом у товаристві тамтешніх пияків. Коли ж це в нього минає, то робиться добрий і лагідний, загалом він роботящий, але тільки коли не п’є, останнім часом запої в Колі трапляються частіше: раніше були раз на рік, а тепер — раз на три місяці. Не раз умовляла його лікуватися, але переконати, що він п’яниця, ніяк не вдається, бо Коля стоїчно впевнений, що зможе себе «узяти в руки», отож Галина не знає вже, що й робити. Отже, і ця родина була, за материним висловом, недоброщасна. Дуже зраділа Галя, що маю брата, отже, знайшла не одного, а двох братів. А ще ми перейшли на «ти», бо не годиться, як прорік Коля, братові й сестрі викати — це, здається, була єдина резонна думка в його варняканні. А під час останнього (уже перед моїм відходом) відвідання Колею туалету Галя сповістила, що тепер він часто так бігає, тож побоюється, чи все гаразд у нього з нирками, не раз болі відчуває. При цьому додала сокровенно:

— Це добре, що ти розійшовся з Ірою, бо ви з нею не пара.

— Чому? — спитав, підхмелений, я.

— А тому, що тобі треба доброї, порядної жінки, а вона — вітер і пуста. Чорт у ній сидить.

— Ти ж мене мало знаєш, — сказав я. — Може, і в мені сидить чорт!

— О ні! — сумно сказала Галя, тепло на мене дивлячись. — Ти чистий. Я вже