Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

немов одна суцільна величезна брила чорного скреготливого холоду. Почуваючи ще носом дух фарби, а в ухах чуючи щебетання друкарських машинок, Джіммі Герф стояв на майдані перед міською ратушою і, засунувши в кишені руки, дививсь, як обідрані люди в кепках і шапках з навушниками, насунутих низько на обличчя й шиї кольору сирого м’яса, згрібали лопатами сніг. І в старих, і в молодих були однакового кольору обличчя й однакового кольору одіж. Холодний вітер бритвою різав йому вуха й так пік чоло, що аж боліло перенісся.

— Галло, Герфе, може збираєтеся працювати? — спитав, жваво підходячи до нього, юнак з молочнобілим обличчям, показуючи на купу снігу.

— А чому й ні, Дене? Хіба це не краще, ніж усе життя встрявати до чужих справ, аж поки станеш якимсь живим диктографом?

— Проте влітку ваша робота справді гарна… Ідете до Вест Сайду?

— Просто гуляю… У мене дуже кепський настрій сьогодні.

— Алеж, чоловіче, ви страшенно змерзнете.

— Байдуже… Кінець-кінцем зовсім не маєш особистого життя й стаєш якимсь автоматом.

— А я так хотів би спекатися хоч невеличкої частини свого особистого життя… Ну, бувайте! Бажаю вам таки знайти собі особисте життя, Джіммі.

Джіммі, засміявшися, повернувся спиною до тих, що згрібали сніг і попростував Бродвеєм, сховавши підборіддя в комір та низько схилившися проти вітру. На Гаустон Стріт глянув на годинника. П’ята. Тай спізнився ж він сьогодні. Невже тепер не знайде вже місця, де б можна було випити? Аж застогнав на думку про всі ті крижані квартали, що йому доведеться пройти, щоб дістатися до свого приміщення. Часом спинявся і тер собі вуха, щоб поновити в них кровобіг. Врешті добувся до своєї кімнати, запалив ґазову плиту й почав грітися над нею. Кімнатка його була невеличка квадратова похмура комірчина з південного боку Вашінґтон Скверу. Все її умеблювання — ліжко, стілець, стіл повнісінький книжок і ґазова плита. Трохи зігрівшися, Джіммі добув з-під ліжка пляшку рому. Тоді нагрів на плиті води в олив’яному кухлику й став пити ром, розведений гарячою водою. Всередині йому клекотіли безіменні муки. Почував себе, немов отой чоловік у казці, що мав залізного обруча на серці. Тепер обруч цей тріскався.

Він випив увесь ром. Часом кімната починала крутитися йому перед очима, урочисто й ритмічно. Зненацька, промовивши голосно:

— Я мушу поговорити з нею, мушу поговорити з нею! — насунув на голову шапку і надяг пальто. Холод на вулиці був якийсь бальзамічний. Повз нього з гуркотом проїхало один по одному шість фурґонів.

На Західній Двадцять Другій два чорних коти полювали один на одного. Вся вулиця виповнена була навіженим їхнім виттям. Джіммі почував, що в голові йому ось-ось щось лусне, що він сам може побігти замерзлою вулицею та завити диким котячим виттям.

Став, тремтячи в темному коридорі й дзвонив ненастанно у дзвінок з написом «Герф». Тоді почав стукотіти щосили. У дверях з’явилась Еллен у зеленому халаті. — Що сталося, Джімпсе? Хіба у тебе нема ключа? — Обличчя їй пом’якшало зі сну. Щасливий, затишний, ніжний якийсь дух линув од неї. Він задихано мовив крізь зуби:

— Еллі, мені треба поговорити з тобою.

— Ти п’яний, Джімпсе?

— Так. Але розумію, що кажу.

— Я страшенно хочу спати.

Він пішов слідом за нею до опочивальні. Скинувши пантофлі, вона сіла на постелі, дивлячися на нього сонними очима.

— Тільки говори тихше, щоб не розбудити Мартіна.

— Не знаю, Еллі, чому мені так завжди важко висловити щонебудь… Неодмінно треба спершу випити… Скажи, ти вже не любиш мене більше?

— Ти знаєш, що я дуже люблю тебе й завжди любитиму.

— Я питаю про кохання, про справжнє кохання, ти розумієш, що я маю на думці, —прикро перебив він.

— Здасться, я не в силі кохати когось, аж поки він не помре… Я жахлива людина. Нема рації розмовляти про це.

— Знаю. І тобі відомо, що я це знаю. Ой, як же все це гидко склалося для мене, Еллі!

Вона сиділа, зігнувши коліна і, обхопивши їх руками, дивилася на нього широко розкритими очима. — Чи ти справді так безтямно кохаєш мене, Джімпсе?

— Знаєш, що? Давай візьмемо розлуку й покладемо всьому край.

— Не треба поспішати, Джімпсе. І, потім, є ще Мартін. Як же з ним?

— Я нашкрябаю якось грошей для нього. Сердешне маля!

— Я заробляю більше від тебе, Джімпсе. Тобі не треба цього робити.

— Знаю. Знаю. Хіба ж я не знаю?

Вони сиділи мовчки, дивлячись одне на одного. Очі їм горіли від того, що вони дивились. Зненацька Джіммі до нестями захотілося заснути, забути все, сховати голову в темряву, немов у коліна матері, коли він був ще дитиною.

— Ну, мені слід іти додому. — Він засміявся коротким, сухим сміхом. — Хіба ж нам спадало коли на думку, що все так скінчиться?

— На добраніч, Джімпсе, — мовила вона, позіхаючи. — Але нічого ще не скінчилось… Якби тільки мені не хотілося так жахливо спати… Ти погасиш світло?

Джіммі шукав навпомацки дверей у темряві. На вулиці почав сивіти арктичний ранок. Він поспішав до своєї кімнати. Хотів лягти в постіль і заснути, поки ще не розвиднілося.

-----

Довга, низька кімната з довгими столами посередині. На столах накладено шовкових і крепових тканин, цинамонових, рожевих, смарагдовозелених. Дух перекушених ниток і обрізків. Понад столами посхилялися руді, біляві, чорняві й русяві голови шваль. Хлопчаки-слуги совають туди й сюди по кімнаті пересувні вішалки з готовим убранням. Дзеленчить дзвоник і кімната, немов пташник, виповнюється гомоном і ляскотом голосів.

Ганна підводиться, потягуючися. — Ой, як же мені голова болить, — каже вона.

— Знову не спала ніч?

Ганна киває.

— Ти повинна облишити це, голубко, а то воно зіпсує тобі вроду. Дівчина не повинна палити з обох кінців свічку, як це роблять хлопці. — Друга дівчина — тоненька, білява, з горбатим носом. Вона оповиває Ганну рукою за стан. — Хотілось би мені мати хоч трошки твого тіла, — говорить вона.

— Я теж залюбки віддала б його тобі, — відказує Ганна. — Щоб я не їла — від усього гладшаю.

— І все ж таки ти не так, щоб і гладка. Просто пухкенька й тебе певно приємно пом’яти. Спробуй носити хлопчачий стрій сукні — вона дуже тобі личитиме.

— Мій хлопець каже, що йому до вподоби, коли дівчина тілиста.

На сходах вони пропихаються крізь юрбу дівчат, що обступили невеличку рудоволосу дівчину, а та схвильовано оповідала, широко роззявляючи рота й підкочуючи очі під лоба. — Вона жила на другому кварталі, на Камерон Авеню, 2230. Якось одного вечора пішла з подругою до «Гіподрому» й вони вийшли дуже пізно, і вона верталася сама додому. Камерон Авеню, розумієте? А наступного ранку батьки кинулися шукати її й знайшли на пустирі за реклямним щитом Спірмінт.

— Мертву?

— Авжеж… Якийсь негр зґвалтував