Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

— Ти... Ти в будівлю заходити не будеш?

— Навіщо? — сиплю я.

Аліса уважно дивиться на мене. Витираю рот рукою, бо треба плече вгамувати рухом.

— Ти... нормально все? — запитує вона нерішуче.

— Йди до мене, я тобі на вушко розповім.

Аліса спалахує, а в мене яйця вогнем підтягуються.

— Васю, — плутано каже, — ти що напідпитку приїхав?

— І напідпитку поїду, уявляєш?

— Це небезпечно дуже, — видавлює нарешті.

Посміхаюся, а Аліса хмуриться. Мордочка пурпурова ще. Хтось її гукає, але потім вона знову до мене повертається.

— Тобі потрібно протверезіти. Або за кермо не сідай. Це не жарти. Ти десять водіїв викликати можеш.

— Я ніколи з шофером не їжджу. І збираюся он там, — показую на крамницю на розі, — ще й горілки купити. З тобою поділюся. І я всередину тачки тільки дружину свою пускаю, тож ось усередині на передньому сидінні з тобою і бухнемо. Ще й на коліна можу її пустити.

— Припини, — підкидає Аліса на мене запалені очі, — зараз же.

Коли вона йде, відкидаю недопалок. І в магазин тупаю, каву купую. На диво, можна пити. У голові гай думок гнеться, а кофеїн наче дощ на них обрушується. Шелестить...

Бойова фея поглядає зрідка в наш із Куллінаном бік. Через деякий час беру другу каву, бо реально не заважає протверезіти. Наговорив тут уже. Дивно, що в коліна не впав, дурень.

Обпалюю собі руку кавою, ну й до біса. Пече, звісно, але щось у цьому є. Заземлює. Пухир буде. Коли голову піднімаю, Аліса вже за крок від мене.

— Це ж окріп зовсім, — обурюється, — де аптечка?

Стримуюся, щоб не сказати, що в неї аптечка. На губах.

— Забий.

— Самій шукати чи що?

Зі зітханням я відкриваю багажник кнопкою. Аліса знаходить засіб від опіків та сама себе бруднить. Наказує притулитися мені до заднього сидіння і відчиняє двері.

Слухаюся мовчки. Поглядом їй усе на тілі буравлю. На повну потужність. Я протверезів й все ще гірше стало.

Вона опік обробляє, зосереджена на моїй руці. Розставляю ноги трохи, з'їжджаючи, щоб їй легше було дотягнутися.

Коли Аліса від аптечки відсторонюється і знову сюди повертається, завмирає прямо між ніг моїх.

— Уже видно, що пухир буде, — засмучено тягне бойова фея.

Нічого не кажу, бо загруз у моменті, як у трясовині. Хочу тут навічно залишитися. Її ніжна долоня мене за зап'ястя притримує.

Локони сьогодні на обличчя їй не падають, але у вухах круглі сережки. Перлини, по-моєму. Сьогодні вона ще красивіша, ніж учора.

— Біль хоч сходить? — докірливо на мене підкидає погляд.

— Ні, — брешу я.

— Зараз таблетку знайду. Ще є тут охолоджувальна мазь якась. Але зверху піни цієї... Навряд чи.

— Таблетку дай і все.

Дістає знеболювальне, і тепер воду шукає. Вона повертається назад, і я затискаю її ногами, як у пастці. Аліса робить вигляд, що не помітила.

— Пий давай, Кулаков.

Не слухаюся, і вхолосту таблетку закидаю в горло. Аліса закочує очі.

Ногами її затискаю ще сильніше.

— Я хотіла б вибачитися, — раптом заговорює вона, — за те, що я сказала. Тоді.

Тон такий ніби вона жене промову на офіціозі. Але голос тремтить.

— Мені не варто було цього говорити. Я вчинила... огидно. Неправильно. Я вибачаюся перед тобою.

— Огидно, кажеш? — п'ю воду з пляшки, а за нею пильно стежу. — «Вибач» у кишеню не покладеш.

— А в тебе кишеня не лусне? — огризається вона одразу. — Випусти мене.

Я себе рукою за дверцята тримаю.

Бо от мої кінцівки мозок далі слухатися не будуть.

— То що, казати не варто було, але думаєш усе так само? А знаєш, мені по хуй. Ти все ніяк не в'їдеш, що мене звідкись виставити не варіант. Це стосується і місця між ніг твоїх. Вибачення жени іншим, вони поведуться.

— А ну випусти мене, зараз же! — свирипіє вона.

За майку мене хапає, ну а мені по кайфу. Можу вічно так стояти й лаятися з нею. Вона ж очей із мене не зводить.

— Яка ти правильна на словах, Алісо, — заводжуся я, — тільки обіцянки свої не виконуєш.

— Мої обіцянки анулюються твоїм обманом та поведінкою. І порушенням обіцянок мені.

Розтискаю ноги різко, і вирівнююся. Вона змушена відступити, ще й нервово ковтнувши.

— Від мене вибачень не чекай. Я все правильно зробив. Твій дитбудинок не постраждає, і ти знаєш це. Просто права качаєш.

— Просто? — спантеличено каже вона, але тут же бере себе під контроль. — Так, права качаю. Оце вірно. Я така. Я думала, угода є угода. Гроша ламаного не варті твої слова, — жорстко, але зі сльозами на очах вимовляє вона.

Робить крок назад.

— Будь-які.

Ще крок.

— Слова.

Ще один крок назад.

— Після всього.

Я дверцята з усієї дурі прикладаю і попереджаю Алісу:

— Ну, добре. Вибачуся, і що далі? Ти не думай, що я не січу, як ти мною вертіти полюбляєш. Я дозволяю. Тільки тобі. Але не заганяйся.

— Та нічого далі, — дивиться на мене порожнім поглядом, — нічого. Скінчено все, Васю. Вибачатися не прошу. Не підходь до мене більше з «пропозиціями» та шантажем.

Я на місці смикаюся, як вітрами обдуваний. Коли вона ще далі відходить, то зриваюся, бо не можу стояти! І дивитися! Як йде!

— Не підходь до мене більше, — зірваним голосом попереджає Аліса, обидві долоні виставивши вперед.

Влітаю в Куллінан, тисну по газах, тільки не мчу нікуди. А заганяю машину на тротуар навпроти, перегороджуючи Алісі шлях.

І очима, що розжарюються металом зсередини, спостерігаю, як вона по капоту долонями вдаряє.

Їй тепер тільки назад повертатися, до самого музею, бо інші припарковані тачки перекривають шлях.

Вона дивиться на мене з ненавистю.

— Сядь у тачку, — наказую, хоча вона мене не чує.

Бачу, як її губи ворушаться, але теж нічого не розібрати.

У руках її з'являється зв'язка ключів від сусіднього будинку. І вона закидає її просто на дах мого Куллінана.