Читати книгу - "Я знайду тебе, Макс Дикий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я помічаю, що Аліна блідне прямо на очах і підходжу ближче до неї. Торкаюсь її плеча і питаю:
— Що там?...
Вона простягає мені телефон, здається, неспроможна сказати жодного слова.
Я бачу повідомлення і одразу ж озираюсь навколо.
Навколо декілька будівель, з яких можна нас побачити.
— Я знайду його, — кажу прямо і озираюсь. — Зараз же скажемо копам і хай обриють кожну висотку!
— Що у вас сталось? — Маша теж підійшла трохи ближче.
Я дивлюсь на Аліну. Не знаю, як краще вчинити і тому даю їй цей вибір.
— Мабуть, я буду черговою жертвою, — каже вона, дивлячись собі під ноги.
— Що? — очі Машки округляються. — І ви мені кажете це тільки зараз? Швидко, розповідайте все, що знаєте… Це ж вам не ігри в детективів…
— Добре, — киваю я. — Ми все розповімо. Ми вже звузили коло підозрюваних. Більш того, маніяк скоріш за все зараз десь дуже поруч, — я дивлюсь на Аліну. — Аліно, покажи його останнє повідомлення.
Вона простягає Маші телефон.
— Він писав і раніше, там можна побачити, — каже так само тихо.
— Ну Максе… Я знала, що ти дурень, але, — вона аж присвистує. — Ви мали прийти сюди ще з першого повідомлення. Добре, зараз Аліна піде зі мною і заповнить усі форми. А потім… Певно, до Аліни треба приставляти охорону.
— Не треба охорону, — каже Аліна. — Я ж скрізь ходжу з Максом…
— Але я вас знаю, ви не будете сидіти вдома, — хмикає вона.
— Будемо, — каже Аліна.
— Так, — киваю я. — Ми більше не будемо шукати пригод, будемо сидіти тихо і сподіватись, що ви швидко його зловите.
— Що ж, тоді ходімо, розкажете все з самого початку…
***
Ми дійсно розповідаємо Маші все, що знаємо, а потім сідаємо в машину і їдемо додому.
— Як ти? — питаю я Аліну.
— Чесно кажучи, не дуже, — мляво відповідає вона. — Якось це все засмутило мене… Хоча “засмутило” — не зовсім точне слово…
— Сподіваюсь, так ти дійсно будеш в безпеці, — зітхаю я.
— Але скільки часу мені доведеться так сидіти під домашнім арештом? Вибач, я знаю, що ти так само, як і я, не в курсі… І ніхто не в курсі…
— Я знайду його, Аліно. Поки ти будеш під охороною, я знайду його, — кажу, коли ми вже підʼїжджаємо до будинку.
— Добре, — киває вона, але я бачу, що мені не вдалося її заспокоїти.
— Ходімо додому…
Я виходжу з машини, потім відкриваю дверцята перед Аліною і подаю їй руку.
— Обіцяю, ти будеш в безпеці.
— Мені страшно, — шепоче вона і починає плакати.
Я обіймаю її і гладжу по спині:
— Все буде добре, у тебе буде охорона, і я теж. Більше ти не залишишся сама ані на хвилину. Буду або я, або охоронець. Треба погодитись на охорону.
— Але він все одно дуже хитрий… І завжди знаходить, як досягти свого…
— Просто пообіцяй, що що б він тобі не сказав, ти не підеш до нього на зустріч. Будь з охоронцем, а все інше… Цим займусь я і поліція. Одна зі сторін точно докопається до істини. І я постараюсь зробити це якомога швидше…
***
Щойно ми заходимо додому, я пропоную Аліні полежати і відпочити, і берусь сам готувати вечерю.
Її дуже виснажує цей день, лякає і виснажує, я бачу цей страх в її очах і мені від того стає сумно.
Ми розповіли поліції все і ніби як маємо відступитись, але для мене знайти його тепер стає особистою справою.
Після того, як ми вечеряємо, я вкладаю Аліну на диван перед телевізором і пропоную подивитись якийсь легкий фільм. Сам також сідаю поруч, але беру з собою ноутбук.
Хочу зрозуміти, що саме ми могли впустити… Я сам не знаю чому був на сто відсотків впевнений, що злочинець працював в тому ТЦ, у мене була "чуйка".
Але скільки не передивляюсь — все одно не можу знайти якусь нову зачіпку і ніби ходжу по колу.
— Вирішив знов передивитись наших підозрюваних? — Аліні, судячи з її бадьорішого голосу, схоже, трохи краще.
— Так, — я киваю. — Мені здається, що ми щось впустили.
— Але ми спостерігали за кожним з того списку, — каже Аліна дещо розгублено.
— А що як то неповний список, — мені в голову приходить ідея.
— Як? Хіба ти не казав, що інші мали алібі? — питає Аліна зацікавлено.
— А що як в когось то алібі — несправжнє? — відповідаю я питанням на питання.
— Це було б розумно, — киває Аліна. — Але як ми перевіримо, чи були ті алібі справжніми?...
— Ну, це вже інше питання. Тут треба розглядати кожен випадок окремо. Можемо почати з того зі зламаною рукою…
***
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я знайду тебе, Макс Дикий», після закриття браузера.
