Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

Потоцька лише зітхнула і знову зайнялася смартфоном.

– Влаштуй якесь посвідчення особи на сьогодні, – пробурмотіла вона Макабрі.

Той дістав телефон із кишені. Швиденько сфотографував Барського і відправив фото кудись через MMS. Тоді він, ймовірно, зателефонував черговому у відділку міліції і наказав з'єднати з відділолом попередження злочинів. Після того нахабно вимагав посвідчення особи молодшої 50 років, яка чимось схожа на чоловіка, фото якого він надіслав. Після недовгих пошуків виявилося, що в камері у них є тип, який більш–менш відповідає вищевказаним умовам. Правопорушника раніше ніхто не затримував, його картку можуть видалити з комп’ютера на кілька днів. Його документ найближчим часом патрульні доставлять у вказане місце. Макабра все ж встиг запитати про деталі в посвідченні, які потрібні для купівлі квитків.

Тим часом Потоцька ні з ким не розмовляла, була чимось дуже зайнята. Вона свідомо обрала ранковий рейс, купила два квитки на бюджетну авіалініїю, розрахувалася карткою та відправила бланки на домашню друкарку.

– Ну всьо. Готово. – Вона поклала смартфон у кишеню, встала з бордюру й похитнулася.

Майхржак спробував підтримати її, але дівчина спіткнулася, впала вперед і сперлася на капот поліцейської машини, яка щойно загальмувала. Двоє офіцерів вискочили з лайкою.

– Холера ясна, п'яна та ще й під кайфом!

Старший уже готував кайданки, Потоцька намагалася дивитися на них, як ні в чому не бувало.

– Я поліцейський, – сказала вона.

– Хіба що на Гаїті!

– Ну все, спокій! – наказав Макабра. Сержанта неможливо було не впізнати. – Чого ви хочете?

Поліцейські вважали за краще не вступати в суперечки про компетенцію. Вони віддали сержантові конверт і швидко відступили. Макабра швидко розрізав папір, зазирнувши всередину. Тоді він підхопив Барського з узбіччя, поклав йому посвідчення іншої особи, яке щойно принесли, у кишеню піджака й кинув Майхржаку:

– Ну, завтра можуть летіти. Треба просто дати їм подрімати, а ранком полікувати похмілля.

Аеропорт у Вроцлаві здавався Барському приголомшливим своєю величезністю та європейським характером, поки він не дізнався від Потоцької, що аеропорт маленький і занедбаний. Наступного року збираються побудувати справжній аеропорт поруч, повідомила та. Не встиг він понервувати, чи пройде такий примітивний трюк зі службами аеропорту, як посвідчення особи, як жінка взяла його єдиний документ, перевіряючи лише те, чи збігається прізвище на пластиковій картці з прізвищем на роздрукованому вдома квитку.

Особистий контроль також не був схожий на той, що був у Польській Народній Республіці. У них практично не було багажу. Потоцьку запитали лише про ноутбук і їй довелося його ввімкнути. Ті, хто перевіряє ручну поклажу, мабуть, хотіли подивитися, які в неї шпалери робочого столу.

Це був не перший політ для Барського, але він не вважав себе ветераном. Було у нього кілька рейсів до Варшави, і тому все навколо було йому цікавим. Коли автобус доставляв їх до літака, він зрозумів, що ніколи не був на реактивному апараті. У випадку Потоцької реанімація від алкоголю, яку проводив Макабра, виявилася неефективною. Дівчина заснула на його плечі відразу після зльоту.

Марчін насилу розбудив її перед приземленням у Бове. В аеропорту напівсонна поліцейська купила квитки на автобус, дозволила відвести себе на нього і знову заснула, не встигнувши навіть діждатися, коли вони поїдуть. Він, напевно, теж задрімав. До повної свідомості він дійшов лише тоді, коли вийшов з автобуса в самому центрі Парижа.

– Ти знаєш, де ми? – запитав Барський.

– На площі Згоди? – відповіла запитанням Потоцька. – Не знаю. О Боже... ходімо на каву.

– А гроші в нас є?

Принаймні зараз він мислив ясно.

Вона подивилася на нього, як на екзотичного звіра.

– І тут і у Вроцлаві діють однакові кредитні картки.

– Але... може тобі треба в банк? Якби були потрібні якісь дрібні?

Еля потягла його до найближчого банкомату і незабаром простягла йому пачку купюр.

– Тримай, ти, хто довіряє лише готівці. Але, на жаль, уже немає франків... – цілком свідомо сказала вона.

Потоцька дістала телефон і включила режим навігації. Коли апарат зловив сигнал із супутників, вони перейшли на іншу сторону дуже широкої вулиці. Рух не був особливо інтенсивним, але дівчина порушувала всі правила. Цікаво, чи введе місцеву поліцію в оману його вкрадене посвідчення особи. І все ж щось повільно почало розвиднятися в ньому. Він починав розуміти, що старі документи мало що значать у цьому світі.

– Куди ми йдемо? – запитав Марчін через деякий час, тому що вони не встигли обговорити чи спланувати деталі.

– До якогось кафе, – позіхнула Еля.

– Навігація надає такі деталі?

Він озирнувся навколо, приголомшений тим, що не відчув жодного здивування. Він більше не мав уявлення, чого чекає. Париж збирався його чимось здивувати, але він не міг згадати чим.

– Звичайно. Тут, на майдані, нас точно знімуть. Йдемо далі в бічні вулички.

Барський глянув на годинник.

– А ми встигнемо до вежі?

– Розслабся. Просто дай мені випити одну міцну каву, і ми можемо ще оглянути пам’ятки, якщо бажаєш.

Барський подивився навколо, схвильований атмосферою чужого міста. І ще чимось невловимим. Зрештою, це був Париж. Прославлений у книгах та оповіданнях, увічнений художниками, присутній, мабуть, у всіх мемуарах епох, про які він мусив вчити в школі. І раптом він зрозумів інше. Він мав бути приголомшений, але не був. Вроцлав, побачений після двадцятирічної перерви, справив на нього достатньо вражень, щоб чимось здивуватися ще й тут. У крихітному кафе на розі вони сіли за столик під великим вікном. Потоцька попередила, що французи не говорять жодною іноземною мовою, але вона змогла замовити дві кави. Вона хотіла відразу розрахуватися карткою, але офіціант нахабно зажадав готівку, тому Барський пожертвував однією зі своїх банкнот. Кава була смачна, Потоцька знову намагалася задрімати, а Барський міг спокійно обдумати все, що нещодавно сталося. Він зрозумів: що б не сталося, ця поїздка йому дуже потрібна. У такому абсолютно чужому місці він міг усе аналізувати, наче в лабораторії.

На що розраховували люди, які вбили стільки людей у ​​лікарні, щоб викрасти його безслідно? На щастя, він міг відкинути гіпотезу про те, що з нього хотіли зробити ідеального вбивцю. Він був би ідеальним вбивцею, який не залишив би слідів, але зусилля, які вони доклали до цієї дії, були непропорційними меті. Тож чого вони хотіли? Якщо за неймовірні гроші в Швейцарії його піддали процедурі, після якої до нього почала повертатися пам'ять, то... Ну і що?