Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

Глава 24

 Наступного ранку Ліна відчула, що чим ближче до виходу з дому, вчорашня ейфорія поволі минає. Легко залишатися відважною героїнею в безпеці своєї домівки, а не при загрозі безпосередньої зустрічі з ворогом. Та коли Дмитро зателефонував, що вона може вже виходити, Ліна поспішила себе заспокоїти: Вадим нічого не може їй зробити, а хотів би звільнити, то вона вже б шукала роботу. Дівчина востаннє схопила в обійми Семена, як додаткове заспокійливе, але той в уже звичній манері вирвався і втік.

 Дорогою на роботу, Дмитро невпинно розповідав про вчорашню гулянку, яка мало не закінчилася бійкою. Здавалося, він був у захваті від тих подій, та сама Ліна не розділяла його ентузіазму.

-          Сподіваюся, Марта з Максимом до того часу пішли вже додому, - спокійно поцікавилася вона. – Не вистачало ще, щоб вона те все бачила. Так і народити можна.

-          Звісно. Вони десь годину побули з нами. Марта засмутилась через твою відсутність, тому додаткових стимулів залишатися не було.

 Запала мовчанка. Ліна сьогодні була небагатослівною, тому цю тишину ігнорувала, хоча зазвичай одразу кидалася шукати нову тему до розмови. Дмитро скоса, здивовано глянув на неї і сам заговорив:

-          Ти сьогодні якась мовчазна. Щось трапилось?

 Дівчина повернула до нього обличчя з натягнутою, фальшивою посмішкою:

-          Все гаразд. Просто засмутилась, що на вчорашню гульню не потрапила, - сказала перше, що прийшло в голову.

-          Давай надолужимо, - запропонував Дмитро. – Ти ж хотіла піти в кіно на вихідних от і гульнем.

-          Так, було б чудово, - просто погодилась дівчина.

 Робочий день з його турботами в звичній своїй манері допоміг Ліні відволіктися від незрозумілого ранкового депресивного настрою. Під кінець вона чхати хотіла на Вадима і його пошкоджене авто. Сам він, поки, ніяк не виявляв своєї злості і невдоволення (а вона знала, що таке було), тож дівчина переконала себе, що нічого він їй не зробить, бо не залишилось в нього важелів впливу на неї, і спокійно пішла додому. Дмитро трохи раніше зателефонував і попередив, що його авто зламалось і, відповідно, він не зможе її забрати ні сьогодні, ні завтра зранку. Ліна сильно переживати не стала, а вже запланувала черговий похід в книжкову крамницю за додатковою порцією позитивних емоцій у вигляді вибору нового роману.

 Коли дівчина врешті умиротворена добралася додому з новим придбанням і відчинила двері квартири, то чекала, що Семен як звичайно покажеться в коридорі, але його не було. Ліна роздяглася і покликала свій пухнастий, персональний клубок заспокоєння і позитиву. Кота не було видно. Дівчина захвилювалась, що можливо рудий друг вистрибнув у вікно і пішла до кімнати на його пошуки. Вже з порога вона побачила, що Семен спить, скрутившись калачиком на її ліжку. Вона тихо покликала його, але той тільки втомлено підняв голову і знову зарився головою в шерсть. Ліна підійшла ближче і сіла на ліжко біля кота.

-          Що з тобою? – заговорила співчутливо, гладячи його. – Може ти захворів.

 Тут її погляд зачепився за якісь папери, що лежали на столі, але яких вона не залишала. Ліна не розуміючи що взагалі відбувається і звідки тут могли взятися незрозумілі аркуші, потягнулася рукою і взяла їх.

 Вона глянула на один із папірців і після першопочаткового шоку відчула таку злість і лють, про існування яких до тепер не знала.

-          Я його вб’ю! - зашипіла вона, дивлячись на довідку про кастрацію кота (очевидно якого) та брошуру з ветклініки про те, як доглядати за улюбленцем після такої процедури.

 Наступного ранку Ліна, не розгубивши своєї злості і люті з вчорашнього вечора, мов фурія увірвалась до кабінету Вадима, хоч Марія і пробувала її зупинити, говорячи щось про важливу телефонну розмову.

 Ліна зупинилась перед ним зі злющим поглядом і стиснутими в кулаки руками і здавалось от-от вогнем задихає.

 Вадим кивнув асистентці, що та може іти.

-          Я вам перетелефоную. В мене до кабінету увірвався терорист, - посміхнувся і попрощався зі співрозмовником.

 Ліна була настільки зла, що ніяк не могла заговорити. Вадим вдаючи здивування високо підняв брови і розвів руками в сторони:

-          Уважно слухаю. Ти до мене в якійсь важливій справі, раз насмілилась перервати важливий дзвінок?

-          Ти взагалі при собі?! Як ти міг таке зробити? Чим тобі безневинна тваринка не вгодила? Вдерся до мене додому і викрав мого кота! Та ти злочинець! Я в суд на тебе подам, - дівчину наче прорвало.

-          Стоп! Стоп! Стоп! – виставивши долоню вперед, заговорив Вадим.

-          Що? – гаркнула на нього Ліна.

-          Я тобі послугу в результаті зробив. Ти давно повинна була відвести його до ветеринара. В мене, до речі, на нього були інші плани, але твій кіт якийсь дикий і страшний. Де ти його нарила? Вкрала одного з прислужників антихриста, коли проходила там курси стервозності?

-          Не смій ображати мого кота, - відчеканила кожне слово дівчина.

-          А то що? Лобове скло мені розіб’єш? Тільки спробуй, - глянув на неї, застерігаючи від помилки і за мить трохи спокійніше додав. – Дякуй, що я не зробив, що спочатку збирався – трохи побрити його.

 Лінині очі округлились і вона вже була готова вилити на нього чергову порцію добірної лайки, але Вадим випередив її:

-          Ти пошкодила важливу для мене річ і це моя тобі помста, - відкинувся на спинку крісла.

-          Ти прирівнюєш живе створіння до купи металолому?!

-          До важливої і дорогої мені купи металолому, - в’їдливо поправив її.

-          Який же ти дріб’язковий, меркантильний...

-          Так, так. Ти це вже говорила, - перебив її Вадим.

 Ліна на мить замовкла, розуміючи, що йому байдуже до її роздратування і образ в свій бік, але потім хмикнувши додала, виклично дивлячись йому прямо в очі:

-          Я знаю чому ти це зробив. Тобі просто заздрісно.

-          Цікаво яким боком ти тут заздрість приплутала?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍