Читати книгу - "Салимове Лігво"

рука слухняна, він просунув її пальці під пута, що тримали його лівий зап’ясток, і натягнув їх. Вислизнула на волю ліва рука.

Він перевів до себе руки і поклав їх на підлогу. На мить заплющив очі. Тепер трюк полягав у тому, щоб не думати, ніби йому все вже вдалося. Трюк полягав у тому, щоб діяти з величезною неквапливістю.

Підтримуючи себе лівою, він дозволив своїй правій руці блукати по горбках і долинах того вузла, який дбав про зашморг у нього на шиї. Марк одразу втямив, що мусить ледь не задушити себе, щоби звільнитись від нього — і ще доведеться посилити тиск на яєчка, які вже й так у нього тужливо трепетали.

Він зробив глибокий вдих і почав поратися з цим вузлом. Линва рівномірно-поступово натягалася, вдавлюючись йому в шию й промежину. Шпички шорсткої коноплі впинались йому в горло, немов якісь мініатюрні тату-голки. Здавалося, цей вузол не піддається йому безкінечно довгий час. Під шаленою атакою великих чорних квітів, які беззвучними вибухами розцвітали перед очима, у нього почав мерхнути зір. Він забороняв собі поспішати. Він розмірено перебирав вузол і нарешті відчув у ньому нову слабину. На мить тиск на його пахвину посилився нестерпно, а потім він із судомним ривком скинув з себе той зашморг через голову, і біль поменшав.

Він сів, понуривши голову, уривчасто дихаючи, і обома руками леліяв свої роз’ятрені яєчка. Гострий біль тупішав, став всеохопною ломотою, від якої Марка аж нудило.

Коли біль почав потроху стихати, він подивився на затулене віконницею вікно. Світло, що проходило крізь зламані планки, було тьмяно-охряним — сонце вже майже сідало. І двері тут були замкнені.

Він стягнув з балки звільнений кінець линви і взявся до вузлів, які тримали його ноги. Вони були дратівливо тугими, і Маркова зосередженість почала з нього вислизати, поступаючись місцем реакції.

Він звільнив собі стегна, коліна, а після нескінченної, на позір, боротьби звільнив і кісточки. Він підвівся на рівні, слабенький, серед безпечних тепер звоїв линви, і поточився. Почав розтирати собі стегна.

Знизу почулися звуки: кроки.

Він у паніці підкотив очі, ніздрі роздималися. Підшкандибавши до вікна, він спробував його підняти. Глухо забите іржавими, загнутими, як скоби, через грубий дерев’яний брусок десятипенсовиками[236].

Кроки вже піднімалися вгору сходами.

Він витер долонею губи і дико роззирнувся по кімнаті. Дві паки журналів. Маленький бляшаний щиток із зображенням якогось літнього пікніка 1890 року. Голе залізне ліжко.

У відчаї він підійшов до нього й підважив один кінець, і якісь далекі боги, можливо, побачивши, як багацько удачі він сотворив собі сам, наділили йому невеличке благодіяння й від себе.

Ті кроки вже рушили коридором до дверей, коли він нарешті докрутив до останнього витка різьби і вивільнив з-під рами ліжка його сталеву ніжку.

  4

Коли прочинилися двері, Марк стояв за ними з піднятою ніжкою від ліжка, як дерев’яний індіанець з томагавком.

— Юний містере, я прийшов по…

Стрейкер побачив порожні звої линви і застиг, мабуть, на одну повну секунду в категоричному здивуванні. Він уже наполовину був пройшов крізь двері.

Для Марка все здавалося уповільненим до швидкості футбольного маневру, побаченого по телевізору в моментальному повторі. Здавалося, у нього є хвилини, а не вбогі секунди, щоби прицілитися у чверть окружності черепа, видну з-за краю дверей.

Він опустив ніжку обома руками, хоча не так сильно, як міг би — пожертвував часткою сили заради кращого прицілювання. Труба вдарила Стрейкера трохи вище скроні, якраз коли він почав повертатися, щоб зазирнути за двері. Його очі, широко розплющені, закляпнулись, зіщулені від болю. Кров бризнула з рани дивовижним гейзером.

Тіло Стрейкера відхитнуло, і він спиною повалився в кімнату. Його обличчя кривилося в лютій гримасі. Він потягнувся рукою, і Марк знов його вдарив. Цього разу труба прийшлася по лисому черепу просто над опуклістю його чола, і там з’явився ще один фонтан крові. Стрейкер безкосто укляк, підкотивши очі під лоба. Марк обійшов тіло, дивлячись на нього вибалушеними, широко відкритими очима. Кінець ліжкової ніжки був офарблений кров’ю. Вона була темнішою за техніколорну кров у кіно[237]. Дивлячись на неї, він відчував нудоту, але дивлячись на Стрейкера, не відчував нічого.

«Я вбив його», — подумав Марк. А по п’ятах за цим: «Добре. Добре».

Пальці Стрейкера зімкнулись на його кісточці.

Марк скрикнув і спробував звільнити ногу. Пальці тримали міцно, як сталева пастка, і тепер Стрейкер крізь спливаючу маску крові дивився вгору, на нього, очима холодними і ясними. Губи його ворушилися, проте жодних звуків не виходило. Марк потягнув ногу дужче, але марно. З напівстогоном він почав гатити по чіпкій руці Стрейкера ніжкою ліжка. Раз, другий, третій раз, четвертий. Він чув жахливий олівцевий тріск зламуваних пальців. Рука ослабла і він ривком звільнився, поточившись крізь двері в коридор.

Голова Стрейкера знову впала на підлогу, але його скалічені пальці стискалися і розтискалися, ловлячи повітря з непроглядною життєздатністю, як ото посмикуються собачі лапи у снах про гонитви за котами.

Ніжка койки випала з млявих пальців Марка, і він позадкував, тремтячи. Охоплений панікою, він розвернувся і кинувся вниз по сходах, перестрибуючи через два-три східці за раз на своїх онімілих ногах, з долонею поковзом по розтрісканому поруччю.

Передпокій повнився смерком, був моторошно темним.

Він увійшов до кухні, кидаючи навіжені, лякливі погляди на відчинені двері підвалу. Сонце сідало палаючим зливком червоних, і жовтих, і фіолетових кольорів. У похоронному салоні за шістнадцять миль звідси Бен Міерз дивився на годинник, на якому стрілка вагалася між 7:01 та 7:02.

Марк нічого про це не знав, але він знав, що надходить час вампіра. Залишатись тут довше означає нове протистояння щойно по протистоянню; спускатися в підвал, щоб спробувати врятувати Сюзен, означає приєднання до лав Нечисті.

Та все ж він підійшов до дверей підвалу і фактично спустився вниз на перші три сходинки, перш ніж страх обплів його майже фізичними путами, не дозволяючи ані кроку далі. Він плакав і його тіло дико тремтіло, немов у пропасниці.

— Сюзен! — крикнув він. — Тікаймо!

— М-Марку? — прозвучав її голос, слабенький, осоловілий. — Я нічого не бачу. Тут темно і…

Раптом щось розкотисто гримнуло, неначе гулкий постріл, а за ним глибоке, бездушне посміювання.

Сюзен завищала… плачем, що зійшов на стогін, а потім на тишу.

Та все-таки він затримався, на пір’яних ногах, що дрижали, рвучись понести його геть.

І знизу почувся дружній голос, дивовижно схожий на голос його батька:

— Спускайся сюди, хлопчику мій. Я від тебе в захваті.

Владність у самому лиш цьому голосі була такою великою, що Марк відчув, як страх убуває з нього, а пір’я в ногах перетворюється на свинець. Він дійсно почав було намацувати наступну сходинку, перш ніж знову себе опанував, і це опановування порвало на клоччя всю ту самодисципліну, яка в ньому ще залишалася.

— Спускайся сюди, — промовив цей голос, уже ближче. Попід дружньою батьківською інтонацією в ньому звучала шліфована сталь наказу.

Марк крикнув у підвал:

— Я знаю, хто ти! Ти Барлоу!

І кинувся навтьоки.

Коли він досяг передпокою, страх знову наліг на нього з усією силою, і якби двері не стояли незамкнені, він, либонь, проломився б