Читати книгу - "Салимове Лігво"

крізь них, залишивши по собі діру у формі власного силуету, як у мультфільмах.

Він побіг по заїзду (точно, як колись той давній хлопчик Бенджамін Міерз), а потім прямо вниз, по середині Брукс-роуд, до міста і сумнівної безпеки.

А хіба король вампірів не міг погнатися за ним навіть зараз?

Він звернув з дороги, прокладаючи собі шлях навмання крізь ліс, перебрів через Теґґартів ручай і, заплутавшись у заростях лопухів на протилежному його боці, нарешті дістався власного заднього двору.

Він увійшов через кухонні двері й подивився крізь арку у вітальню, де його мати з розгорнутим довідником у себе на колінах і написаною великими літерами тривогою на обличчі говорила з кимось по телефону.

Вона підняла голову і побачила його, і буквально фізичною хвилею на її обличчі розлилося полегшення.

— …ось він тут…

Не чекаючи відповіді, вона поклала слухавку на важіль і рушила до нього. Він — з більшим сумом, ніж мати могла б у це повірити — побачив, що вона плакала.

— Ох, Марку… де ти був?

— Він уже вдома? — гукнув його батько з кабінету. Його обличчя, невидиме, наповнювалося грозою.

— Де ти був? — ухопила його за плечі мати і струснула.

— Надворі, — відповів він розпливчасто. — Я біг додому і впав.

Більше сказати було нічого. Суттєвою і визначальною особливістю дитинства є не легке й невимушене злиття фантазій і реальності, а тільки самотність. Не існує слів для темних поворотів і випарів дитинства. Мудра дитина це визнає і скоряється перед неминучими наслідками. Дитина, яка вираховує вартість, уже не дитина.

Він додав:

— Я не помітив, як минув час. Це…

І тоді на нього напосівся батько.

  5

Котрась година ночі перед понеділковим світанком.

Дряпання у вікно.

Він вихопився зі сну без паузи, без жодного проміжного періоду млявості чи адаптації. Божевілля снів і яву вже стали надзвичайно схожими.

Біле обличчя в темряві за шибкою було обличчям Сюзен.

— Марку… впусти мене.

Він виліз із ліжка. Підлога була холодною під його босими ступнями. Він тремтів.

— Іди геть,— промовив він блякло.

Він побачив, що вона досі в тій самій блузі, у тих самих слаксах. «Цікаво, чи хвилюються її рідні, — подумав він. — Чи телефонували вони в поліцію?»

— Це не так уже й погано, Марку, — сказала вона, а очі в неї були скучними, обсидіановими.

Вона усміхнулась, показавши зуби, які зблиснули гострим рельєфом під її блідими яснами.

— А взагалі це приємно. Впусти мене. Я тобі покажу. Я поцілую тебе, Марку. Я обцілую тебе всього-всього так, як ніколи цього не робила твоя мати.

— Іди геть, — повторив він.

— Хтось із нас рано чи пізно тебе дістане, — сказала вона. — Нас тепер набагато більше. Хай це буду я, Марку. Я… я така голодна.

Вона спробувала усміхнутись, але це перетворилося на блекотну гримасу, від якої в нього похололи кості.

Він підняв свій хрест і притиснув його до вікна.

Вона зашипіла, немов обшпарена, і відпустила віконну раму. На якусь мить вона зависла в повітрі, її тіло ставало туманним, розмитим. А потім щезла. Але не раніше, ніж він побачив (чи подумав, ніби побачив), вираз безнадійного злощастя на її обличчі.

Ніч знову була спокійною і тихою.

Нас тепер набагато більше.

Думки Марка обернулися до його батьків, які спали в бездумній небезпеці під ним, і страх скрутив йому нутрощі.

Певні люди знають, казала вона, чи підозрюють.

Хто?

Той письменник, звичайно. Той, з яким вона зустрічалася. Міерз його прізвище. Він живе у пансіоні Єви. Письменники знають багато. Це мусить бути він. І він мусить ді­статися до Міерза раніше за неї…

Марк зупинився на півдорозі до ліжка.

Якщо вона вже не дісталася.

Розділ тринадцятий. Отець Каллаген

  1

Того ж недільного вечора о чверть до сьомої за годинником Метта Бьорка до його шпитальної палати нерішуче ввійшов отець Каллаген. Столик при ліжку і стьобане покривало були захаращені книжками, деякі з них припорошені віком. Метт зателефонував Лоретті Старчер у її стародівочу оселю і вмовив її не лише відчинити бібліотеку в неділю, а й особисто доставити йому книжки. Вона прибула на чолі процесії з трьох шпитальних санітарів, кожен добряче навантажений. Відбула вона в деякому роздратуванні, оскільки він відмовився відповісти на її запитання щодо такого дивного нагромадження.

Отець Каллаген дивився на цього шкільного вчителя з цікавістю. Вигляд той мав змарнілий, але не такий змарнілий чи втомлено приголомшений, як більшість парафіян, яких він відвідував у подібних обставинах. Каллаген звик, що перша реакція на новину про рак, інсульт, інфаркт чи негаразди з якимсь важливим органом — відчуття зрадженості. Пацієнт ошелешений тим, що такий близький (і, принаймні донедавна, цілком зрозумілий) друг, як його власне тіло, може бути таким недбайлом, що ледарюватиме на роботі. Реакція, яка невдовзі йде по п’ятах за першою — це думка, що друга, який так жорстоко зраджує, не варто мати. Висновок, який випливає з цих реакцій той, що неважливо — варто чи не варто мати цього друга. Ніхто не може відмовитися спілкуватися з власним тілом, чи подати проти нього позов, чи прикидатися, ніби тебе нема вдома, коли воно дзвонить. Остання думка у цій низці міркувань на шпитальному ліжку — бридка ймовірність того, що твоє тіло може бути зовсім не другом, а ворогом, який присвятив себе нещадному руйнуванню тієї вищої сили, яка його використовувала і завжди зневажала, відтоді як у ній оселилася хвороба розумування.

Одного разу, в чудовій п’яній нестямі Каллаген взявся до написання монографії на цю тему для «Католицького журналу». Він навіть проілюстрував її зловтішною вступною карикатурою, де на найвищому карнизі хмародера балансував мозок. Саму будівлю (підписану «людське тіло») охоплювали язики полум’я (з позначкою «рак», хоча там могло бути ще з десяток інших). Карикатура називалася «Занадто далеко, щоб зістрибнути». Наступного дня під час вимушеного припадку тверезості він на шматки роздер цю перспективну монографію, а карикатуру спалив — не було місця в католицький доктрині ні для того, ні для іншого, хіба що вам заманулося б додати вертоліт із написом «Христос» із повислою мотузяною драбиною. Та проте він вважав свої осягнення правдивими — і така логіка шпитального ліжка з боку пацієнта доводила того до гострої депресії. Симптоми включали померхлі очі, уповільнені реакції, видобуті з самісіньких глибин грудинної нутровини зітхання та подеколи сльози — при появленні священника, цього чорного ворона, чия функція в загальному підсумку ґрунтувалася на доведенні факту смертності, перед яким постала мисляча істота.

Метт Бьорк не виявляв жодних ознак такої депресії. Він простягнув Каллагену руку, і, взявши її, священник відчув на диво міцний потиск.

— Отче Каллагене, радий, що ви прийшли.

— Приємно чути. Добрі вчителі, як мудрі дружини, чия цінність більша за перли[238].

— Навіть такі затяті агностики, як я?

— Особливо такі, — з задоволенням відбив шпильку Каллаген. — Можливо, я застав вас у момент слабкості. Немає атеїстів у фронтових окопах, так мені казали, й агностики у відділенні інтенсивної терапії — безцінна рідкість.

— Ой леле, мене звідси скоро переводять.

— Бздура, — відповів Каллаген. — Ми ще почуємо від вас «Радуйся, Маріє» і «Отче наш».

— От це, — сказав Метт, — не таке малоймовірне, як ви