Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

13
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 85 86 87 ... 93
Перейти на сторінку:
вхід до підземелля, про який говорив Гальванеску, містилася на кладовищі Кирилівської богодільні. Занедбані хрести та зчорнілі надгробки свідчили, що цвинтар давно забутий. Колись тут ховали жителів присілків. Потім, у старих могилах, божевільних. Кілька невеликих гробівців тільки підкреслювали убогість.

Тюрин продерся туди з Нагірної на розвідку. Мав сам оцінити ситуацію, перш ніж штовхати інших на смерть. Побачене вразило. З усіх кінців безупинно йшли кощі. Ті, що вже дісталися пагорбів, обсіли їх, як осіннє вороння. Здавалося, кощі чекали. Завмерли у викривлених позах і лише зрідка здригалися від голосних звуків. Повертаючись до музею, Олександр Петрович вимушено спостерігав, як Мстиславською за чортом гналося щонайменше десяток кощів. Але до кінця вулиці не добігли, ніби щось стримало скажений рух. Зупинилися, дослухалися і повернулися назад.

Трохи менше кощів зосередилося на півночі, з боку Дмитрівського провулку. Юрмища наче тримали почесний караул навколо Кирилівської церкви, не підходячи ближче ніж на двадцять кроків, але й не полишаючи уявний периметр.

*

Останній день перед виступом Тюрин зосередився на детальних інструкціях для учасників штурму. За його планом, Кирилівська мала бути оточена з усіх боків. Ще й так, щоб люди і нечисть максимально не перетиналися.

Армія повинна була зайти зі сходу — з боку Кирилівської площі. Широкій простір давав можливість для маневрів і використання важкої зброї. Тюрин сподівався, що гучними діями армія відтягне на себе якнайбільше кощів.

Поліція невеликими групами мала просуватися з боку Куренівки і житлових районів на півночі від Кирилівки. Туди було важко дістатися. Кощі окупували Куренівку з початку навали. Вже ніхто толком і не знав, чи залишилися там неперетворені. Але місцеві околодочні й городові — єдині, хто міг знайти безпечні шляхи. Тюрин наказав Донцову виділити на кожну групу поліціянтів кількох дужих людиноподібних. Дахами мали пересуватися алконости і попереджати про небезпеку.

Основні сили нечисті Тюрин вирішив кинути на Реп’яховий яр, що підходив до Кирилівської церкви з півдня. Густий сніг, відсутність нормального огляду робили цю місцевість незручною для армії. А от лісові види могли розгулятися чи бодай вчасно сховатися у деревах.

Олександр Петрович подивився на мапу. Під час розвідки знайшов зручну стежку до Кирилівського цвинтаря. Вона йшла від Мстиславської. «Доведеться дертися нагору, — подумав Тюрин, укотре оцінюючи місцевість. Стежка проходила між позиціями армії і груп Донцова. — Якщо вони спрацюють, кощів тут залишиться небагато. Але ми будемо самі». Тюрин вирішив ні нечисті, ні людям не розказувати точного місця, де вони підуть. Знали тільки свої.

Неподалік кладовища розташувалися жовті корпуси божевільні. Відживлений вирішив розділити свою «армію». Тюрин мав продиратися до входу в підземелля. Рапойто-Дубяго, з мовчазної згоди Апі, зголосився прикривати його шлях з жовтих корпусів.

— Якщо засісти на другому поверсі ось цього будинку, — Олександр Петрович тицьнув у мапу, — то буде видно всю стежку.

— Так. Я підірву сарай у дворі. Це буде знак, що можна йти. Та й кощі, якщо які залишаться, до мене потягнуться, — з ентузіазмом сказав Рапойто-Дубяго.

— Але тут таке. Я не знаю, що у тих корпусах. Підозрюю — кощів під зав’язку. Це завдання може бути квитком в один кінець, — чесно попередив Тюрин.

— Усе краще, ніж постійно чути у голові її, — Рапойто-Дубяго ледь помітно кивнув у бік хлопчика-Апі, що сидів коло столу. Біля Кендрика не замовкаючи тупцяв Перетц. Вже кілька днів намагався «заради науки» налагодити діалог з Апі.

— Тоді у Стрітенській вона міцно зайшла у мою голову. Що було тиждень після того, досі не пам’ятаю. Отямився, коли вже виносив Кендрика з його будинку. Мабуть, доти Апі повністю мене контролювала. А потім наче на нього переключилася.

— Вам ще пощастило, — Тюрин теж подивився на хлопчика. Кендрик сидів, немов заморожений. Тільки повіки подеколи здригалися над золотими очима.

— Ага, пощастило, — крізь зуби процідив Рапойто-Дубяго. — Ви не уявляєте. Це наче мати у голові рій тарганів. І кожна комаха постійно щось торочить, рипить, скрегоче. А коли вона воліє, щоб я її почув, голоси об’єднуються. Може, хоч у жовтому корпусі заткнеться, — посміхнувся людополіціянт. Тюрин подивився у бліде стомлене обличчя і згадав, що Рапойто-Дубяго майже не спав від того дня, як зайшов разом з Кендриком до музею.

— Краще самогубство, ніж пустити таких, як Апі, у цей світ. Я б усе віддав, щоб тоді не заходити до Стрітенської. Я зараз навіть посцяти без її дозволу не можу. Сподіваюся, у вас більше свободи, — Рапойто-Дубяго виразно подивився на груди Тюрина.

Олександр Петрович промовчав. Серце з ним не розмовляло, але від того не було легше.

— Вам знадобиться допомога, — відживлений окинув оком сховище. Водяник плюскався у балії, яку звідкілясь притяг Топчій. Гальванеску грів воду на примусі. Біля нього стояло відро зі снігом. Топчій примірявся до зброї. Однією рукою тримав модернізовану під вогонь фенікса гвинтівку Мосіна, другою зважував вогнебій. Рапойто-Дубяго простежив за поглядом Тюрина.

— Віддайте Топчія. Хоч і бровко, але кігті має.

— Даремно ви так про вовкулак, — скривився Тюрин.

— Ніби це не він вас покусав? Хоча так, Парфентій у своєму роді унікальний. Здебільшого вовкулаки тупі й ледачі. А цей за посаду тримається. То що — не дасте?

— Беріть Гальванеску.

— Оглашенного? Без пам’яті впаде ще на підступах. Тим більше, без нього водяник — що віслюк без моркви.

Не змовляючись, обидва знали, що Тюрин мав іти з Мокрим Лином і хлопчиком-Апі.

Суперечку зупинив Перетц. Він непомітно підійшов до поліціянтів і проказав тремтячим голосом:

— Заради Василиночки, заради людиноподібних, готовий допомогти чим зможу.

Обидва поліціянти здивовано розвернулися до професора, ніби тільки-но згадали про його існування. Рапойто-Дубяго ще спробував сперечатися, але вибору не було. На позір делікатна статура Перетца виявилася достатньо витривалою. Принаймні він не впав, коли людополіціянт обкрутив його важкою німейською шкірою, що єдина з пластичних матеріалів витримувала вогонь фенікса, і навісив йому на плечі вогнемет.

— Гнучкий рукав зроблений з німейської шкіри, брандспойт — з драконячого скла. Це найміцніші матеріали на світі. Але і їх вистачить хіба на вечір. Тож пильнуйте шланг. Коли стане зовсім червоний, краще кидайте весь вогнемет. Але не під ноги, а в кощів, — інструктував Рапойто-Дубяго.

Професор тільки кліпав очима. В обмундируванні нагадував перестиглого сніговика, що от-от завалиться від весняного сонця.

Офіцерський парабелум, марний у боротьбі з кощами, Рапойто-Дубяго віддав гімназисту. До нього додаткові магазини зі звичайними та спеціальними: срібними, осиковими й заговореними кулями, що вражали більшість видів людиноподібних. Хлопчик-Апі загадково посміхнувся, але зброю взяв. Тюрин не знав, чи зможе той нею скористатися. «Раптом що — будуть додаткові набої мені», — подумав відживлений, розпихаючи по кишенях вогнебої.

Топчій любовно погладив

1 ... 85 86 87 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"