Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

13
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87 88 ... 93
Перейти на сторінку:
гвинтівку. Її багнет виблискував драконячим склом, щоб не згоріти у пекельному полум’ї феніксових куль. За спиною у вовкулаки висів малий вогнемет, на плечі — кілька сажнів мотузки, на грудях — шкіряний патронташ, на лоба Парфентій Кіндратович натягнув каску пожежника. З обох кишень вовкулаки стирчали вогнебої. Здавалося, штани от-от упадуть під їхньою вагою. На шиї бовталася пляшечка з вовкуліном.

У такому вбранні Топчій став одночасно схожим на пожежника і злидня Петюню, що полюбляв начепити лахміття й удавати гвардійця, що охороняє внутрішній двір поліційного відділку. Навіть професор мав серйозніший вигляд.

— А що? Я планую дійти до кінця і побачити Змія, — сказав Топчій у відповідь на іронічні посмішки. — Ще будете дякувати, що Парфентій Кіндратович такий завбачливий. Думає про всіх і на сто кроків наперед.

Навіть водяник забулькав від сміху. Жовті очі вовкулаки залишалися на диво холодними. Серце у грудях Олександра Петровича підступно стиснулося.

*

— Вирушаємо! — наказав Тюрин.

Порожній музей здригнувся від кроків невеличкої команди. Темні портрети байдуже спостерігали за виступом. У залах стояли холод і сирість. Перетц із болем оглядав стіни. Тюрин знав, що він мовчки прощається. Якоїсь миті професор порівнявся з відживленим, попросив нахилитися і прошепотів у саме вухо:

— Голубчику, я перечитав Лазаруса. Знаєте, від дошки до дошки. Одним махом, — Перетц зам’явся під суворим поглядом Тюрина. — Мені здається, ваш батько не вважав Змія абсолютним злом. Обадія любив свій народ. Навіть на смерть пішов заради миру. Але то вже мої домисли. Словом, як кожен бог, Змій любить виконувати прохання обраних. У цьому ж і є сутність бога — чути молитви. Попросіть про потаємне. Про те, чого бажаєте найбільше. Він має почути.

Навіть ранкові сутінки не приховали, як заблищали очі Тюрина. Залишитися живим? Знову стати людиною? Мати шанс на життя з Василиною? Забути про все, як страшний сон? Хіба не про це він мріяв увесь час у тілі напівмертвого? Десь у грудях дало про себе знати серце Змія.

— Постарайтеся вижити, професоре, — тільки і сказав Тюрин.

VII

— Парфентію Кіндратовичу, рябої кобили син, ви можете стулити писок і не плюватися? Он кістяк сіпнувся. Завчасно набіжать, — прошепотів Тюрин. Навіть Гальванеску засичав на вовкулаку. Нервова напруга потребувала виходу.

Ховалися у заметі. Сніг утворив природні шанці між двома старими березами. З боку Кирилівської площі вже лунали вибухи і канонада. Тюрин не знав, скільки людей вдалося залучити Вишиєвському, але билися гучно. Дерева здригалися від вибухів. У небі істерично кричали сірі ворони. З боку Куренівки підіймалися стовпи диму. Поблизу кощів не було, і Тюрин сподівався, що так буде і далі.

Рапойто-Дубяго з Перетцом уже мали дістатися жовтих будинків. Поки що все йшло за планом.

Незважаючи на напруження останніх днів, Тюрин укотре здивувався, як химерно тасує колоду доля у цьому місті. «Справжнє об’єднання видів — мрія Обадії, що принесла йому перемогу у Великій війні. Може, і нам пощастить?» — кисло думав сищик, ще раз і ще раз перебираючи свою команду.

Поруч з ним людина, що фанатично вірить у Змія; хлопчик, захоплений Апі; водяник зі священною рибою у череві. На тому боці пагорба — людополіціянт, який прагне позбутися влади змієногої, і професор, готовий ризикнути усім заради людиноподібних. Тюрин подивився на Топчія. Навіть не встиг запитати, чому вовкулака дереться у лігвище Змія. Теж сподівається на повернення Великого Воїна чи просто виконує наказ шефа?

Зимове сонце сховалося за хмарами. Згасли бані Кирилівської. Самотні промені, як списи, протяли небо. У прозорому химерному повітрі увиразнилися звуки. Тюрину майже захотілося, щоб, попри гуркіт бою, час зупинився і вони залишилися під пухким сніговим запиналом. Раптом пронизливо скрикнула ворона, і гори здригнулися від потужного вибуху. Раз, другий, третій.

Попереду запалали жовті корпуси. «Або Рапойто-Дубяго перестарався, або там повно кощів, й у нас зовсім мало часу», — подумав Тюрин. Топчій розвернувся з німим запитанням. Гальванеску витер піт і штовхнув Мокрого Лина.

— Висуваймося! — прохрипів Тюрин. — Парфентію Кіндратовичу, допоможіть бісовому доктору! Кендрику, не відставай.

Відживленому здалося, що проґавив сигнал, і тепер він намагався наздогнати, щодуху дряпаючись схилом. Навіть якщо не всі кощі зреагували на вибухи, часу на роздуми не залишалося.

Показалися перші хрести. Ворони здійнялися галасливою хмарою. Вух торкнувся скрегіт. Тюрин остовпів і жестом наказав притиснутися до землі. На кладовищі було повно кощів. Вони дослухалися, здригалися від голосних звуків, клацали щелепами, але цвинтар, немов вівці у загоні, залишити не могли.

Вище на пагорбі біліла капличка — мета їхнього маршу, — оточена високими металевими ґратами. Кощі намагалися її оминати, але дикий рух раз по раз викидав котрогось на огорожу. Тоді вони несамовито кричали. Прагнули чимшвидше втекти. Частокіл в’їдався у розтерзану плоть. Кощі з силою віддирали тіла, лишаючи у ґратах частини кінцівок. Тюрин ще ніколи не бачив такого захисту, але не встиг роздивитися.

Гальванеску оступився і покотився намерзлим схилом. За ним кинувся ошалілий водяник. Зграя перетворених, що обсіла плакучу вербу неподалік і досі роздумувала, чи йти на вибухи, миттєво зреагувала. Як груші, попадали з дерева і кинулися на здобич. Тюрин побачив за крок від себе розпухлу напівзотлілу пику. Відживлений вихопив вогнебій і розніс кощу череп. Раптом повз нього промчав наполовину обернений вовкулака. Топчій у кілька кроків наздогнав доктора. Гвинтівка, вогнемет і колесо мотузки бовталися на спині. Каска опинилася на загривку. Топчій почав гальмувати задніми лапами і водночас палити з вогнемета. Кощі перетворилися на вогняні стовпи. Верба запалала, камінь тріснув від жару. Цього вистачило, щоб водяник підняв доктора. Тюрин відстрілювався. Звідусіль набігали нові кощі, прикликані шумом і запахом живої плоті. До каплички залишалося менш як п’ятдесят сажнів. Тюрин наказав стати спинами. У центрі кільця залишили хлопчика-Апі.

— Роби щось, змієнога почваро, — просичав Тюрин. Вогневої розжарилися так, що почала димітися шкіра. Вогнемет Топчія був уже червоний.

— Кидайте! Парфентію Кіндратовичу, кидайте! У руках розірветься.

Топчій зняв вогнемет і жбурнув у натовп кощів. Зачепило хіба двох. Підступна машина відмовилася вибухати.

У жовтих корпусах знову пролунав вибух. З даху злетів вогняний струмінь. «Даремно витрачають фенікс. Краще б сховалися. Кощі зрозуміли, кого треба зжерти», — думав Тюрин, відбиваючись від чергового кістяка.

Але несподівано зовсім поруч розірвалася ще одна бомба. Олександра Петровича накрило бризками талого снігу. Повз пролетіла голова коща. Знову вибухнуло, а потім ще і ще.

Рапойто-Дубяго палив немарно. Їх помітили алконости. Людоптахи стрибали з дерева на дерево і бомбами розчищали дорогу до каплички. Група кощів почала лізти на березу. Один з алконостів пролетів занадто близько, кощ ухопив за

1 ... 86 87 88 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"