Читати книгу - "Зібрання творів"

надвисання в смерть, оця жага

розтлінного весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

жахливі окрутенства — то занадто

позначене по душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить

і лютий зойк завруниться стожало

ланами й луками. І ти збагнеш

обнавіснілу всенищівність роду.

Володарю своєї смерти, доля —

всепам’ятна, всечула, всевидюща —

нічого не забуде, ні простить.

2

Виснажуються надра: по світах,

по диких нетрях, криївках і кублах

розсовано твій рідний суходіл.

Німі, нерозпізнанні вже уста,

серця студені, тьмою взяті очі

і шкарубкі долоні, де вже доль

не розпізнаєш лінії.

То рештки

душі твоєї, що напівжива.

О болю болю болю болю мій!

Куди мені податися, щоб тільки

не трудити роз’ятреної рани,

не дерти серця криком навісним?

Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,

де в сотню мишачих слідів угнались

розпадки тьмаві — і скупу сльозу,

що на морозі мерзне, ледь тамую:

це ж ти, мій краю, в цятках крови — ти!

Займанщино пекельна! Де не скинь

страпатим оком — то охлялі надра

то рідний край — пантрує звідусюди

«Це ж я (на голос Йорика), це ж я».

3

Чотири вітри — полощуть душу.

У синій вазі — стеблина яра.

У вирві шалу, світ-завірюсі

чорніє безум хитай-води.

Біля колчану — хвостаті мітли.

Під борлаками як запах безу

убрався обрій вороноконий

у смерк, у репет, у крик, у кров.

Новогородці, новогородці!

Загородила пуга дорогу.

У синій вазі — стеблина яра.

Як білий бісер — холодний піт.

О білий світе сторчоголовий,

опріч опричнин — куди подітись?

Кошлатий обрій вороноконий

йде берегами ридай-ріки.

4

Боже, не літості — лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

Дай нам серця неприкаяні,

дай стрепіхатий стогнів,

душ смолоскипи розмаяні

між чужинецьких вогнів.

Пориве, пориве, пориве,

разом пірвемося в лет.

Бач — розсвітається зориво.

Хай і на смерть, а — вперед.

Благословенна хай буде та

куля туга, що разить

плоть, щоб її не марудити

в перечеканні століть.

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

лютості всенаученної

нам на всечас відпусти.

5

Зрадлива, зваджена Вітчизна в серці дзвонить

і там росте, нам пригнітивши дух.

Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух

і най вас Бог, і най вас Бог боронить.

Розкошлані на всіх вітрах вагань,

як смолоскипи молодого болю,

в неволі здобули для себе волю,

ногою заступивши смертну грань.

Щедрує вам безсмертя щедрий вечір

в новій Вітчизні — по громадді спроб.

Отож, не ремствуйте, що вам на лоб

поклав Господь свій світлий перст

нищівний.

* * *

Невже оце ти й є, бідо,

що стала посестрою щастя?

Шуми, водо, шалій, водо,

і жебони: нам доля — вдасться!

Коли не прийде — то мине,

коли не стріне — не відтручить

і, як жар-птиця, промайне

і, як нічна сова, напучить.

Двокрайо обрушає біль

нам душу, ветху і огромну,

як нашу трумну вікопомну

вогненна в’южить заметіль.

* * *

Цей берег зустрічей — і не збагнеш:

чи то твоє життя обабереге,

чи — очі в очі — двох смертей шереги

зближаються, пустившись власних меж.

В овали болю безкінечний світ

вривається захланно, ніби злодій,

допоки духи не промовлять: годі,

ще на тобі і кров твоя, і піт,

ще повен скверни ти. І недомога

твоя — спізнати долі ліпоту:

все презмагати стежку цю круту

від царства Сатани до царства Бога.

* * *

О, там були правдиві антрацити,

які рівняла маячна вода,

і туга олива і цинова руда.

Те все цвинтарним сяєвом повито.

І затирає час всі справжні міти,

і почезає вікова жада,

і сновидінь довгаста череда

урвалася. І нічим більше снити.

Час порожнечі — найстрашніший чад —

несамовитою шаліє люттю

до голосу. Спинившись на розпутті,

світ стрімголов пускається назад.

І, ревний раб, зве небеса рабами,

а зизим оком стежить за зірками.

* * *

Як вікна в позапростір, позачас,

за мури німоти і всепокори,

так світяться свічада, світлом хорі,

і пильно задивляються крізь нас

у сяйва, що озерами стоять

на споді наших душ, в лямівці ночі…

Стань і молися, попустивши очі,

допоки не відчуєш благодать,

що йде на доли. Полиски вогнів

враз висвітлять на шарому екрані

той саркофаг терпінь — в перечеканні —

і знімуть кільця літ, кружала снів,

і ти, залишений в осерді серця,

збагнеш, якої проби диво — смерть ця.

* * *

М’яко вистелив іній

український обік,

тільки довшають тіні

і коротшає вік.

Ночі врвала Варвара,

сонце йде за Різдвом,

і чигає покара

за сусіднім горбом.

На Водохреща маєм

Об, Іртиш, Єнісей,

а в очах не світає,

тьма не йде із очей.

Пси, наглядачів крики

і заліззя тобі ж.

Пригравайте ж, музики,

за колимський рубіж!

* * *

Кривокрилий птах: коротке —

рідне, довге — що чужинне.

Спробуй — спекайся мороки:

за крайсвіту — Україна!

Сонце, сонце утікає,

зизооке і зловісне,

в безпуть ринула залізна

колія. О, рідний краю!

Десь ти тінню тіні тіні,

десь ти скраю всіх краєчків