Читати книгу - "Зібрання творів"

вікопомній домовині

поначеплено вервечки.

Ця дорога вседороги

всенезустрічі — всегону.

Позирай із заквагону

за сузір’ям Козерога.

Але — буду-перебуду,

перечую — перебачу.

Скільки віку — стільки й труду.

Кривокрилий, круком крячу.

* * *

На схід, на схід, на схід, на схід,

на схід, на схід, на схід!

Зболіле серце, як болід,

в ночах лишає слід.

Тепер провидь у маячні:

десь Україна — там,

уся — в антоновім огні,

на докір всім світам.

До неї ти від неї йдеш

в горбаті засвіти.

Цей обрій — наче чорний креш

гіркої-гіркоти.

До Неї ти від неї йдеш,

страсна до Неї путь —

та, на котрій і сам падеш,

і друзі — теж падуть.

* * *

Цей біль — як алкоголь агоній,

як вимерзлий до хрусту жаль.

Передруковуйте прокльони

і переписуйте печаль.

Давно забуто, що є — жити

і що є світ і що є ти.

У власне тіло увійти

дано лише несамовитим.

То ти ще довго сатаній,

ще довго сатаній, допоки

помреш, відчувши власні кроки

на сивій голові своїй.

* * *

Син — ще малий — вигулькував, як птах,

мала дочка — живіша од живої —

як перепілка з-за трави густої

скидалася, косматячи мій страх.

Я з ними був — летів за ними вслід

ачи вони за мною. Острах ока

все ріс, як прірва, — і гулка, й глибока

і прогинався під ногою лід.

Ковзалися, стеналися довкола

бажання, наче тіні полохкі

і белькотіли довгі лотоки

призабуття. І пам’ять несхолола

ще тужилася вберегти тепло

долонь і лиць, щоб усміхи забуті

на мене чатували на розпутті,

щоб не стихало сну метке живло…

Той сон життя озорено іскрить.

О, дотягнись до сніння дорогого

і осіянна спалахне дорога

і з далини Софія заряхтить.

* * *

Послухай вересня — і він повість

у миготливо-золотій задумі:

те, що в веснянім виснилося шумі,

іще й подосі жде на благовість.

Спадає листя — і твоє ждання

мов перелітний птах, пірветься в вирій.

З усіх коханок дайсь єдиній — вірі,

що зраджує і любить навмання.

Бо вже верхів’я молодих трепет

напризволяще наслухає гуки

німих висот. Тополя ламле руки —

їй сил нема — пірвати тіло в лет.

* * *

Як лев, що причаївся в хащах присмерку,

заки й зблудив, отак від мене обрій

відбіг, залігши в чорних шпарах спогаду —

минувшини чи то будучини.

Сичить піщаним нашептом годинник,

розвалюються храми, щойно зведені,

і голос болю вільно розтікається

по риті часу, що спливає вспак.

Стоять світи зголілі довкруги

безобрійні — куди не скинеш оком —

черга видінь, немов дереворити,

на білому екрані миготять.

Як лев, що причаївся в хащах обрію,

заки й зблудив, отак і я, зморившись

од тяготи доріг, розтав, як порох

по розстанях і зазубнях чекань.

Як лев, що причаївся в хащах обрію,

заки й зблудив, отак і я валандаюсь,

від тебе відмежований навіки,

і всеспогадую — немов живу.

За частоколом чорних загород

багріє сонця пишне покотьоло,

а далі — ніби цятка мого болю,

роз’ятрена вітрами начувань —

ти світишся. Як крихта світла

в вістрі

пекучого двожалого ножа.

І мерехтиш вогнем моїх темнот,

подвійно обережена чеканням,

і кожне коло в’ється вколо стану.

Одне об Чдне вдаряться — й лящать.

Як лев, що причаївся в хащах обрію,

заки й зблудив, отак і я від тебе

далію, наближаючись.

Розлуко,

ти порізняєш нас чи єдиниш?

* * *

Земля гойдається під нами

і небо, ніби маячня,

накликана нічними снами

і необачно, й навмання.

Нема ні вишу, ані долу

бо долі кривокрилий птах

вергає душу нашу голу

то проміж зір, то по тернах.

Людино, щó твої воління,

віками значені сліди,

оце впокоєне струміння

прозрінь, радіння і біди?

І що усі твої напасті

і сподівання, і жалі,

як по Вітчизні довгі страсті

ряхтять, мов рани на чолі!

* * *

Як хочеться — вмерти!

Аби не мовчати,

ні криком кричати

останню зірницю,

обвітрену врано

останнє спинання

осклілої днини —

діждати — і вмерти!

І вже — не вертати:

у спокій глибокий,

де тиша колише,

де пісня затисне

обкладене серце —

ані продихнути —

як хочеться вмерти!

Відмрілися мрії,

віддумались думи

всі радощі — вщухли,

всі барви — погасли.

Голодна, як проруб,

тропа вертикальна

не видертись нею

ні кроком ні оком

ні рухом ні духом

ні тілом зболілим

ні горлом скривілим

од крику — владико,

піднось мене вгору,

бо хочу — померти!

Та й як перебути —

ці гони чекання

пониззя безодні

цей паверх терпіння

цю муку прелюту

дай, Господи, — вмерти!

Пропасти, забутись,

зійти себе в зойках,

на друзки розпасти,

розвіятись в вітрі,

згубитися в часі

і вирвавши душу

піти — в безімення!

За пагорбом долі —

снігів снігавиця,

завія дороги,

кушпелиця шалу,

а матірні руки,

осклілим світанням

піднеслі над світом,

шукають навпомац

синівське привиддя

родимку при оці

зажурені згорблені схилені плечі.

Як хочеться — вмерти!

Зайти непомітно

за грань сподівання

за обрій нестерпу

за мури