Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Молінарі виявився хрестовий валет і бубнова дев’ятка, що разом із трьома картами зі столу сформували симпатичний фул-хаус (три дев’ятки й пара валетів), комбінацію, вищу за флеш.

Фул-хаус (три карти з однаковими індексами й одна пара)

Лука виграв. Італієць одномоментно став багатшим на п’ятдесят тисяч баксів.

А потім помер. Бо левову частку з тих п’ятдесяти тисяч у банк уклав Роджер, і розлучатися з ними стрілець не збирався. Не було звинувачень у махлярстві, пустопорожніх слів і погроз. Зорн просто забив Луку до смерті, навіть не відтягнувши від стола.

Марко вимагав у Джейсона знайти й покарати винного, та сивочолий обмежився тим, що заборонив азартні ігри та вишпетив своїх стрільців. Він пообіцяв кухареві поховати Луку, проте наступного дня передумав і наказав Амаро Кіспе сплавити тіло до Пуерто-Мальдонадо разом із носильниками сера Пола Холбрука та двома вченими, що мали нещастя сидіти того вечора за одним столом із Роджером Зорном: американським інженером Джеймсом Деваром і китайським ученим-матеріалознавцем Сун Чі.

— Співчуваю, — тихо зронила Сатомі, зауваживши вологу в очах Марко.

— Та пусте… Але дякую.

Дзенькнула посудомийна машина. Італієць підняв голову.

— Усе, є робота. Пішли.

XCII

14 серпня 2012, 10:29 (UTC -5)

Паїтіті

Захопивши ліхтар, Сьома спускався до Білої кімнати. Дорогу він пам’ятав слабко, та сподівався, що інтуїтивно відшукає шлях, коли потрапить до найнижчих галерей. Крім того, в нього з’явився орієнтир — хай лише звуковий, але як-не-як це краще, ніж жодного, — до хлопця долинало деренчання відбійних молотків і притлумлене гупання молотів. Щось підказувало йому, що звуки надходять із порожнин, близьких (якщо не суміжних) до Білої кімнати.

Крім електричного світильника, Сьома взяв із собою фотокамеру, блокнот, кулькову ручку та мобільний телефон (останній — бо там калькулятор). Фотоапарат теліпався на шиї, решту речей хлопець розштовхав по кишенях.

На межі між освітленою та неосвітленою частинами коридору Сьома спинився. Стукіт скидався на ритмічне гупання серця якогось чудовиська; сам хлопець почувався біблійним персонажем, що опинивсь у череві кита й протискується стравоходом поміж його легенями. Нерівномірність стукоту не викривляла, а навпаки посилювала ефект, породжуючи здогади, що серце монстра хворе, засмикане безкінечними аритміями.

Формально заборону спускатися Джейсон не скасовував, але зараз сивочолого нема на Паїтіті: він уже півгодини як полетів кудись разом із Лео.

«І що? Блін, що це змінює? — міркував Семен. — Якщо мене засічуть, то схоплять і без Джейсона». А те, що його засічуть, не підлягало сумніву.

«Але й стовбичити тут до обіду я не можу», — його наче магнітом тягло донизу.

(…ми ж неспроможні опиратися силі тяжіння, правда?..)

Хлопець зиркнув на мобілку — 10:33 — і заховав її до кишені. Облизав губи й повільно видихнув. Виштовхавши думку «для чого я це роблю?», що панічно билась у мозку, за межі активної частини свідомості, він рішуче переступив рубіж між монохромним світлом і пітьмою.

Клац — світло. П’ять кроків — клац! — і за спиною темрява.

«Нормальок», — Сьома пришвидшив крок, щоби світло попереду вмикалося раніше, ніж порине в темряву секція коридору, що лишається позаду. Клац… Клац… Клац… Клац… Світлова бульбашка повзла за ним коридором.

За одним із поворотів хлопець несподівано вгледів освітлену ділянку на іншому кінці галереї. «Чужа» бульбашка рухалася назустріч.

«Фа-а-ак!» — подумки лайнувся Семен, відскочив назад і причаївся за рогом.

На щастя, перед поворотом знаходилась одна з вузьких келій, які хлопець помітив під час нічного візиту до підземелля. Сьома заховавсь у заглибленні й завмер, коли лампа згасла.

«Побачили чи ні?» — слова скакали в голові в такт із ударами серця.

Невдовзі з-за повороту з’явилися двоє мачігуенга. Індіанці, понуро звісивши немиті голови, несли дерев’яний ящик завдовжки метр і завширшки півметра, з горою навантажений камінням, тримаючи його за прибиті цвяхами вздовж бортів нестругані дошки. Бідолахи аж згиналися під вагою ноші. Мачігуенга пройшли повз, не глянувши в бік, де принишк Семен.

Від серця відлягло, хоча тремтіння в ногах не вгамувалось. Трохи перечекавши, хлопець продовжив спуск.

Через хвилину Сьома впізнав галерею з Білою кімнатою та приміщенням із «фіолетовими» шафами. Відбійні молотки звучали зовсім поряд — десь наприкінці коридору, куди він учора так і не дістався, — а перехід застилала крицево-молочна імла. Вдихнувши, Семен відчув її смак — сухий кам’яний пил. Зелене люмінесцентне світло, що роїлось уночі біля входу до Білої кімнати, зникло, так наче пилюка поглинула, всотала його.

Хлопець проминув облицьований мармуром вхід до кімнати з написами, вирішивши спершу зазирнути до приміщення, звідки долинав туркіт молотків. Вхід, позначений плямами світла (штучного… цього разу штучного світла, подумав Семен) і хмарами порохняви, що раз за разом вихоплювались у коридор, знаходився метрів на десять нижче коридором.

Досягнувши проходу, Сьома спинився та зазирнув досередини. За кострубатим входом погляду відкривалася простора зала з високою стелею, більш-менш рівними стінами та підлогою, що нагадувала поле танкової битви. Долівка проступала на півметра нижче від порога й, судячи з того, що робили індіанці, надалі ставатиме ще нижчою. Четверо мачігуенга розтрощували підлогу відбійними молотками. Ще шестеро, орудуючи велетенськими чавунними молотами, розбивали виламані шматки граніту на уламки. Просто під порогом сидів хтось із науковців (білявий чоловік років тридцяти п’яти), виконуючи над кожним уламком дивну процедуру. Він брав шматок, відколотий від підлоги, зважував у лівій руці, а потім водив над ним правою. Після цього більшість уламків летіла до дерев’яного ящика, подібного до того, що його несли індіанці, з якими зустрівся Семен, і лише поодинокі шматки приковували до себе увагу чоловіка. Вчений роздивлявся їх крізь лупу, а тоді клав на примітивні ваги, що стояли біля його лівого стегна. От тільки клав не на площину для зважування, на якій стриміла кілограмова гирька, а під неї, й стежив, що буде. Звісно, нічого не відбувалось, і камінь летів у ящик до решти.

Попри те що білявий чоловік сидів буквально під ногами Семена, хлопець спочатку не помітив його. Він зауважив чоловіка лише тоді, коли той звів голову та привітався:

— Хелоу! — рот затуляла захисна пелюстка.

Сьома сконфужено кивнув, притлумлюючи бажання дременути геть. Науковець не закричав, не став кликати охоронців. Він навіть не здивувався, побачивши хлопця. Робота тривала, так наче Семена не існувало. Або вони не знають про наказ Джейсона, або ж Джейсон сьогодні вранці видав нове розпорядження: не чіпати чувака з поламаною ногою. Сьома з хвилину переминався з ноги на ногу, проте ніхто не зважав на нього. Учений повернувся до роботи й не підводив голови.

Трохи нижче від входу