Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

З-за напіврозваленої стіни вийшов Адамас, легенько плескаючи в долоні, мов захоплений глядач.

— О, ви все ж вирішили прийняти наше запрошення, — насмішкувато мовив він, трохи нахиливши голову. — Гадав, у вас вистачить глузду втекти, але ж герої завжди ідуть на заклання, еге ж?

— Хто ВИ такі і що вам треба? — випалила я, стискаючи кулаки, відчуваючи всередині присутність Рубера, котрий ледь утримував себе від негайного нападу.

Адамас усміхнувся з кривою люб’язністю:

— Ох, любонько, — почулося з іншого боку, тим самим знайомим голосом.

Я впізнаю його із сотень інших, адже він марився мені у видіннях, преслідував та ледь не вбив.

Розвернулася на джерело звуку, відчуваючи той самий страх, що мене переслідував у моїх снах. Тепер він був реальністю. Голос лунав звідусюди, розлітаючись пустими коридорами.

— Ти хто така? Виходь і покажися! — мій голос, хоч і тремтів від напруги, прозвучав чітко.

— Ну хто ж так вітається, мила моя? — промовила вона з лукавою посмішкою.

Я застигла.

Вартові, мов за командою, повернулися до мене з однаковим виразом недовіри, їхні очі питали те саме, що я боялася озвучити. А я... я просто стояла, відчуваючи, як серце опускається в безодню, де панував крижаний жах.

Бо жінка, яка стояла перед нами... вона була мною.

Моє обличчя. Та сама лінія вилиць, знайома форма губ, навіть легкий нахил голови, який я бачила у власних відображеннях. Але водночас — зовсім інша.

Її очі... мої очі, але темніші, бездонні, з холодним, хижим відблиском у глибині, який нагадував химерний спалах чорного полум'я.

Мої губи — тільки скривлені у насмішці, яка мені не належала. На цій шкірі не було тепла життя — лише блідий, мармуровий відтінок.

А її волосся... Чорне, як беззоряна ніч, спускалося м'якими хвилями, але між пасмами ледь помітно струменіли темні нитки, схожі на дим.

Вона зробила крок уперед — легкий, немов під ногами не було землі, а лише порожнеча. І з кожним її рухом земля тріскалася, розпускаючи тонкі чорні лінії, що розходилися, наче павутиння. Із тих тріщин виривався різкий та гіркий запах розкладу. Це ж... так може відчуватися тільки одне.

То був запах Скверни.

— Ну привіт, сестричко.

Година перед відправленням

Кімната нагадувала місце, де щойно відбувся запеклий двобій, і жоден з учасників не вийшов переможцем. Шматки розбитої кераміки вкривали підлогу, папери були зім’яті та розкидані, а повітря іскрило від напруження, яке довго трималося всередині, а тепер вирвалося назовні. Вартові випустили емоції, давши волю почуттям, які, здавалося, повільно, але невблаганно душили їх зсередини.

Вони не були готові до прощання. Не сьогодні.

— Ви знаєте, що потрібно робити, — хрипким голосом промовив один із них, стискаючи кулак так сильно, що пальці побіліли. — Захистити Обрану за будь-яку ціну. Це наш священний обов’язок.

— А ще знищити Скверну.

— Так, так, я пам’ятаю, щоб його... — простогнав Топаз, і в стіну полетіла чергова ваза, розсипавшись на сотні уламків.

Їхній страх не був проявом слабкості. Це був жах перед неминучим. Вони боялися прощання, боялися навіть думки про те, що доведеться відпустити її.

— Ти знайшов щось? — голос зрадницьки здригнувся. — Бодай натяк, хоч одну згадку?

— Пробач... але нічого, — відповів Емер, опускаючи погляд.

Вони пригнічено мовчали.

Вже багато місяців ночами збиралися разом, переглядаючи заборонені архіви в пошуках бодай найдрібнішої згадки. Вони шукали хоч один випадок, хоч один виняток з правила, яке б дозволило їй залишитися в Ерде після перемоги.

Та марно.

Правила, вписані у саму тканину світу Величними Коштовностями, жили своїм непохитним законом. Вони зберігали баланс, і хай би хто намагався їх оскаржити, їхня сутність залишалася незмінною.

— Цей день колись мав настати, — сухо мовив Рубер, не піднімаючи очей.

— Але в нас мав би бути ще рік! — різко відповів брат та голос його зірвався, а пальці вчепилися в край столу.

— Усе з самого початку пішло не так, Топазе, — похмуро озвався Емер. — Ми лише Вартові, а не боги. Не ми її відправляємо назад. Ми використали два даровані нам переходи. На більше наших сил не вистачить без неї.

— Тоді... — Топаз ковтнув клубок у горлі й різко повернувся до братів. — Тоді вона має вижити. Попри все. Пообіцяйте мені: той, чия сила буде обрана для останнього удару, зробить все, аби вона вижила. Спробує поділитися енергією аби врятувати, ви ж знаєте, яка вона... Але не беріть!

Його голос зірвався, але погляд палав, вимагаючи клятви підтвердження від своїх братів. Кілька секунд напруженого мовчання і потім вони синхронно, немов один організм, кивнули.