Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

тротуар і йду далі, повз Гомстед-парк і новий міст через неромантичний рівнинний Уз.

Удома прохолодно і тихо. Джорджеве життя було застраховане, і на отримані кошти Банті накупила меблів і обставила все по-новому, тож доказів минулого й інших життів майже не лишилося. Від Патриції нічого не лишилося. Вирішивши, що та більше не повернеться, Банті роздала всі її речі — мені вдалося порятувати тільки панду, й інколи я уявляю, як сестра потішиться, коли я віддам їй іграшку, що здавалася втраченою назавжди. Аж дивно, як легко Банті позбулася всього, що нагадувало про Джорджа — не лишилося ані панчохи, ані недопалка. Якщо я зникну, вона виплачеться, а тоді пропилососить дім, щоб ані лусочки моєї шкіри не лишилося, і заварить собі чаю.

Прабабусин годинник б’є третю, але невчасно. Після пожежі він то поспішає, то відстає, й мені аж дивно, що мати його не викинула, проте рішення Банті для мене такі ж загадкові, як логіка годинника чи час як такий.

Я піднімаюся нагору, звиваю собі гніздечко на дні сушильної шафи із чистих рушників, що пахнуть свіжістю і пральним порошком, верчуся у кубельці, як маленький ссавець, доки не влаштовуюся цілком комфортно, а тоді під булькання бойлера відкриваю пляшечку таблеток і починаю набивати ними рота, як жадібна качка — ану ж бо засну, перш ніж прийму достатньо?

Униз, униз, униз. Я мчу вниз крізь простір, час і пітьму. Інколи я прискорююся, і тоді відчуваю центробіжну силу, що тримає мої органи при стінках тіла. Униз, униз, до зір, що мерехтять на краю світу, повз голос, що каже «Так, дна немає», але слова тонуть у шумі. У голові ревуть, зливаючись в один, всі океани світу. А тоді, на щастя, я сповільнююся і пливу, ніби наді мною розкрився невидимий парашут. Тепер, сповільнившись, я можу роздивитися дивні предмети у пітьмі, скам’янілі ляльки і ложечки, і втішено зітхаю, побачивши витесаного із мармуру коника-гойдалку — я-бо про Мобо геть забула. Із темряви на мене висканує голова оленя без тіла, роззявляє рота, щоб заговорити, як кінська голова у казці братів Грімм, і каже «Аж ось хто тут!», перш ніж знову зникнути.

Я спускаюся вниз, як будяковий пух, повз панду Патриції й Сажу Джилліан і старе радіо бабусі Нелл, і з захватом розумію, що я — у шафі загублених речей, не шкільній, а метафізичній. Незабаром я сягну дна, віднайду втрачені спогади, і тоді все буде добре.

Хтось доброзичливий вкладає лапу мені в руку, і коли я повертаю голову, то мені сумовито посміхається Тедді.

— Це кінець світу, ти ж розумієш?

Я не тямлюся від радощів:

— Ой, Тедді, то ти говорити можеш!

— У Шафі втраченого майна всі звірі вміють говорити.

Я дуже за нього рада, але він похмурніє:

— Вважай на кільця Сатурна, Рубі! Не забувай, вони...

Проте його лапа вислизає з моєї долоні, перш ніж він встигає закінчити, і я знову набираю швидкість, страшно прискорююся, так що мозок, здається, витягується з черепа на еластичній стрічці, а нерви в руках пронизує біль. По обидва боки від мене вибухають різнобарвними спалахами сонця, і що швидше я мчу до зір на краю світу, то прудкіше ті віддаляються, і я лякаюся, що ця подорож ніколи не закінчиться. Я намагаюся згадати, що ж я накоїла, аби заслужити цю кару.

А тоді з темряви виринає розлючений містер Беллінґ, як жахіття на Залізниці привидів у Скарборо — він кричить на мене, але слів я не чую, доки раптом над самим вухом не гримить:

— Твоя бідолашна мати тобі все дає, а ти сучка невдячна!

Я виставляю долоні перед собою, щоб захиститися від видива, але він не вгаває:

— Безсердечне, зле дівчисько.

Я пробую закричати «Ні!», бо знаю, що він скаже далі, але слова не йдуть, я не можу вдихнути, з моїх вуст зриваються страшні звуки, ніби я захлинаюся, захлинаюся повітрям, а примарний містер Беллінґ летить разом зі мною вниз криницею часу, тож доводиться закрити вуха руками, аби заглушити те, що він скаже далі — але я все одно чую, як він знову і знову повторює:

— Ти власну сестру вбила, Рубі! Ти вбила власну сестру!

— Я тебе питаю, що за дитина на таке здатна? — кричить він, бризкаючи від люті слиною.

Банті виспівує згори сходів:

— Ти готовий, Бернарде? Вистава починається о пів на восьму!

— Я все про тебе знаю, Рубі, — сичить містер Беллінґ. — Твоя мати все мені розказала!

— Не вбивала я своєї сестри, — сичу я у відповідь. — Її збила машина.

Але він тільки шкіриться й каже:

— Я не про неї, дурненька, я про твоє близня!

Промовивши ці дивні слова, він розвернувся на закаблуках і вийшов. Банті гукнула з коридору:

— Ми в театр, Рубі, побачимося пізніше!

Хряснули вхідні двері, «лендровер» поїхав.

Моє близня? Яке близня? Він узагалі про що? Якась частина мене розгубилася, але інша частина відчула, як удалині завила сирена. Шкірою ніби стоніжки лазили. Я притьмом кинулася у спальню Банті, де на верхній полиці вбудованої шафи мати тримала величезну колекцію неношеного взуття. Покопирсавшись серед ящиків, я знайшла те, що шукала — коробку для взуття без взуття, напхану аркушами паперу, що офіційно підтверджували наше існування, і випадковими предметами, яким не знайшлося місця деінде, але й викидати чомусь рука не поверталася. Там лежать медичні картки, техпаспорти, страхові поліси, зламана сережка, стара книжечка з талонами на продукти, срібний медальйон (див. примітку (хі)), іпотечні документи, запліснявіла кроляча лапка, стара театральна програмка і пластмасовий перстеник із хлопавки. Нарешті я добираюся до Джорджевого заповіту і свідоцтва про смерть, результатів випускних іспитів Патриції (тепер у Банті аж дві доньки — академічні невдахи), свідоцтва про шлюб Банті і Джорджа, свідоцтва про смерть Джилліан, а тоді — до свідоцтв про народження, стягнутих гумкою: Береніка Ейлін, Джордж Артур, Патриція Вів’єн, Джилліан Береніка, Рубі Елінор. І Перла.

Ось, Перла. Перла Ада Леннокс. Народилася у Фулфордському пологовому — очам не вірю — того ж дня, того ж місяця, того ж року, що й я. 8 лютого 1952 року. Я знову і знову перечитую її свідоцтво про народження, а тоді порівнюю з моїм, безмовно переводячи погляд з одного на інше, ніби вони врешті все мені пояснять. Але іншого пояснення нема: у мене справді була сестра-близнюк, «Перла Ада Леннокс». Серце страшно, загрозливо закалатало