Читати книгу - "Війна з Росією"

445
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87 88 ... 119
Перейти на сторінку:
падали з листя дерев. Очі й до того заплющувались, а тепер уже зовсім злипалися, адже в дощ важко тримати їх відкритими. Щоб непомітно дістатися до місця призначення, бійцям довелося йти лісом усю ніч, і під кінець дня вони підкралися до ворога. Після кількох доволі важких днів тіло вимагало нормального харчування, однак про те, щоб потішити організм гарячою їжею, можна було тільки мріяти, тож доводилося задовольнятися кількома пачками крекерів і холодною консервованою рибою, а спрагу тамувати невеликими ковтками води із пляшки.

«Годі себе жаліти, скоро цьому настане край, — говорив Вронський собі, — і ми повернемося в казарми, де можна буде потішити себе святковою випивкою і великим стейком». Латиші добре зналися на тому, як про себе подбати, і тепер росіяни, що прийшли їм на зміну, могли насолоджуватися залишеним провіантом.

Потрібно було зосередитись. Майор знову почав прокручувати в пам’яті всі пункти плану, що привів його до цього лісу. Передбачалося, що вони мали атакувати базу, яка, судячи з усього, належала серйозно підготовленій групі латвійських «лісових братів». А ще його здивував прямий президентський наказ, отриманий п’ять днів тому, — захопити британських терористів у полон. Вже не вперше Вронський брав під сумнів накази, в яких ішлося про конкретних осіб, хоча його тішило те, що президент доручив цю місію саме йому. Та від неї віяло старомодною примітивною помстою. Тим не менше наказ є наказ, і він мусить його виконати.

Звісно, командир Західного військового округу сприймав такі президентські накази надзвичайно серйозно, і ніщо не могло змусити його не підкоритися цьому розпорядженню. Російські зв’язківці отримали лише кілька коротких перехоплень радіомовлення, із яких можна було мати бодай якийсь зиск. Хоча ті, хто ініціював цю радіопередачу, зробили все можливе, щоб не допустити визначення їхнього місця перебування. Та комп’ютерний аналіз вказав росіянам на лісові хащі у північній, найвіддаленішій частині Національного парку Гауя, неподалік від річки з однойменною назвою. Географія парку на карті майже не позначена. Сюди ступала нога хіба якогось випадкового мисливця.

Російські дрони «Застава» допомогли виявити в глибині лісу кілька потенційних схованок. Цілком можливо, що зовсім недавно в них хтось жив. Дрони транслюють зображення із мультиспектральних камер, що також обладнані інфрачервоною системою бачення. Ці невеличкі безпілотні літальні апарати здатні вловлювати випромінювання джерел тепла під покровом лісу. Хто жив у схованках: ведмеді чи люди? Лінзи з тепловим самонаведенням не могли дати точну відповідь на це запитання. Туди потрібно було завітати особисто.

І через чотири дні, нарешті, пошуки дали свої результати. В радіусі ста метрів від однієї з можливих лісових схованок було перехоплено коротке текстове повідомлення, хоча розшифрувати його, на жаль, не вдалося. За допомогою безпілотників було також виявлено людські сліди та колію від мотоцикла. Швидше за все, це ті самі солдати, що два тижні тому напали на президента. Вронський отримав наказ терміново підготувати спецоперацію.

У майора було обмаль часу. Він не сумнівався, що його група спецпризначенців без жодних проблем знайде повстанців, нападе на них і нейтралізує. Та великої впевненості у професіоналізмі й бойовому досвіді батальйону, відповідального за зовнішню і внутрішню охорону, не було. Проте цей батальйон тоді виявився єдиним вільним. Той факт, що президент доручив це завдання майору особисто, давало йому простір для вибору способу проведення операції. Та все ж майор Вронський мусив брати до уваги й думку підполковника місцевого мотострілецького батальйону, який мав забезпечити підкріплення. Офіцер сподівався, що його підопічні хоч трохи вивчили місцевість, але навіть тут не обійшлося без розчарування. Знервовані молоді солдати справно несли службу з патрулювання лісу, але коли супротивник почав переважати за кількістю, а згодом і за майстерністю, деякі з них відступили. Тепер підрозділ намагався триматися дороги. У невеличкої групи солдатів не було можливості патрулювати безмежний ліс, тому вони взялися охороняти блок-пости.

Якби Вронський знав, що все так повернеться, то вимагав би підкріплення десантним батальйоном або ж збільшення особового складу прикріпленого до нього загону спецпризначення. Але тепер було надто пізно щось міняти. Розвідники та зв’язківці звузили зону можливого розташування прихованої позиції до радіусу в сто метрів. Потрібно атакувати, інакше ці «негідники та вбивці» продовжать виконувати свої завдання. Вронський не вважав їх справжніми солдатами. Справжні солдати не ховалися, а вели бій. Тоді як терористи кидали бомби, стріляли й утікали геть. Саме тому всіх їх чекає смерть. За винятком одного — Морланда. Коли Вронський розробляв свій план засідки, він думав, що, можливо, перш ніж покінчити з Морландом, єдине, що може зробити Путін, — це дати йому право вибору стінки, біля якої того розстріляють. Адже ніхто не може назвати президента Путіна людиною, яка здатна комусь щось пробачити.

Уся відповідальність за операцію лежала на Вронському. Її навіть кілька разів репетирували: спершу окремими групами, а потім разом із батальйоном, удень, а потім вночі. Відпрацювавши всі дії, бійці вирушили в дорогу. Тепер вороття немає, і йому залишається тільки сподіватися, що молоді призовники не примудряться в останню мить провалити операцію. Це означало, що не варто ускладнювати план по ходу його виконання. Якби президент не вимагав привезти йому Морланда живим і неушкодженим, Вронський зміг би прослизнути непоміченим на територію табору повстанців і точно засікти ціль лазерним приладом наведення. Далі, маючи ці дані, авіація скинула б туди кілька бомб, і з повстанцями вмить було б покінчено. Але наразі майору не залишалося нічого іншого, як відкрито напасти на табір «лісових братів». Бійці нападуть з одного боку укриття, повстанці зрозуміють, що чисельна перевага на боці супротивника, і почнуть відступати у протилежний бік, де на них у засідці вже чекатиме він сам.

Солдати розташувались у два кільця. Внутрішнє кільце позаду Вронського виконувало роль «опори» на випадок, якщо хтось перетне позицію засідки. Зовнішнє кільце захищало від будь-якого проникнення з боку лісу. Заходи було застосовано прості, але ефективні. Хороший план. І навіть якби у майора був під рукою батальйон десантників, він однаково дотримувався б саме цього плану. Але його непокоїла кваліфікація деяких солдатів. Чи втримають свої позиції призовники, чи будуть готові відстрілюватись, коли над головою засвистять кулі ворога? Зможуть вони хоча б стріляти прямо, не перестріляють один одного в неминучій метушні бою? Він не знав, як відповісти на ці запитання і як варто діяти в такій ситуації. Тому намагався не забивати собі цим голову.

Опівночі Вронський отримав повідомлення, що кільце оточення встановлено, а на крайній випадок трохи позаду була розміщена група підтримки з важким озброєнням.

Майор разом із групою з

1 ... 86 87 88 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна з Росією», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Війна з Росією"