Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

— Добре, продовжуйте, — мовив Маршал, нашорошивши вуха. Попри те, що він завжди робив усе можливе, аби пацієнтові було комфортно, аби терапія забезпечувала швидкий і задовільний результат, зараз він відчув, що пахне смаленим.

— Як це пов’язано з психотерапією? — поцікавився Маршал. — Сподіваюся, ви не хочете, щоб я грав із вами в покер? Я не азартний гравець і не фанат покеру. Невже ви зможете чогось навчитися, граючи зі мною?

— Стривайте, доку. Хіба хтось казав про те, що ми гратимемо в покер? Не заперечуватиму: така думка сяйнула й мені. Насправді ж нам потрібна реальна ситуація: ви спостерігатимете за моєю грою з високими ставками й відповідним напруженням, а потім поділитеся своїми спостереженнями з приводу того, як я себе виказую і чому програю.

— Ви хочете, щоб я пішов з вами на гру й дивився, як ви граєте? — Маршал відчув неабияке полегшення. Попри те, що прохання Шеллі було досить дивне, ще кілька хвилин тому Маршала страхало зовсім інше. Зараз він готовий пристати на будь-яку пропозицію, яка допоможе йому забути про лікаря Сандерленда та позбутися Шеллі.

— Жартуєте? Щоб ви прийшли на гру з моїми хлопцями? Ото було б видовище: я припхався на гру зі своїм мозкоправом і кушеткою! — Шеллі зареготав, ляскаючи себе по колінах. — Оце так… супер… про нас складали б легенди… та хлопці згадуватимуть про це і в наступному тисячолітті!

— Я радий, що потішив вас, містере Меррімен. Хоча не зовсім розумію, що саме вас розвеселило. Може, розкажете детальніше, що саме ви запланували?

— Є тільки один можливий варіант. Ми з вами поїдемо до професійного казино, і ви спостерігатимете, як я граю. Нас ніхто не впізнає. Подорожуватимемо інкогніто.

— Хочете, аби я поїхав із вами до Лас-Веґаса? Тобто я маю скасувати сеанси інших пацієнтів?

— Стривайте, доку! Ви знову за своє! Сьогодні ви геть знервовані. Уперше вас таким бачу. Хіба хтось казав про Лас-Веґас чи скасування сеансів? Усе дуже просто. Два­дцять хвилин автівкою на південь — неподалік від дороги, що веде до аеропорту, є першокласна гральна кімната «Avocado Joe’s». Я прошу вас (і це моє останнє прохання) присвятити мені один вечір вашого життя. Власне, дві-три години. Ви спостерігатимете за моєю поведінкою під час гри. Наприкінці кожної роздачі я непомітно показуватиму вам свої карти, щоб ви точно знали, що в мене на руках. Ви ж спостерігатимете за тим, як я тримаюся, маючи гарні карти, коли блефую, коли беру ще одну карту, щоб зібрати фул-хаус чи флеш… чи коли мені абсолютно байдуже, які саме карти відкриють. Ви маєте звертати увагу на все: мої руки, жести, міміка, погляд, те, як я перебираю свої фішки, смикаю себе за вуха, чухаю яйця, щипаю себе за ніс, кахикаю, ковтаю слину — геть-чисто все.

— Ви сказали, що це «останнє прохання»? — уточнив Маршал.

— Точно! На цьому ваша робота закінчується. Далі все залежатиме виключно від мене — я маю взяти інформацію до уваги, проаналізувати її та використовувати в майбутньому. Після «Avocado Joe’s» ви вільні, бо зробили все можливе, що міг зробити мозкоправ.

— А… ем-м-м… ми могли б це якось зафіксувати? — У голові Маршала шалено крутилися коліщатка. Лист від Шеллі з підтвердженням ефективності його роботи міг би його врятувати: Маршал негайно надіслав би його факсом Сандерленду.

— Це ви про щось на кшталт листа з моїм підписом, у якому йшлося б про ефективність курсу лікування?

— Авжеж, щось таке. Неформальний текст — виключно для нас із вами, де йшлося б про те, що я успішно вас вилікував і всі симптоми зникли, — мовив Маршал.

Шеллі завагався — у його голові теж роїлися численні думки.

— Доку, я міг би на це пристати… якщо натомість ви дасте мені листа, в якому зазначите, що задоволені моїми результатами. Це може стати в пригоді, коли я лікуватиму свої «шлюбні рани».

— Гаразд, час підбити підсумки, — мовив Маршал. — Я їду з вами до «Avocado Joe’s» і протягом двох годин спостерігаю за вашою грою. Відтак ми обмінюємося листами і наша співпраця завершується. Згодні? Потиснемо руки? — Маршал простягнув Шеллі свою долоню.

— Це може тривати дві з половиною години: мені знадобиться трохи часу, щоб підготувати вас до гри, а коли вона закінчиться, ви поділитеся своїми спостереженнями.

— Гаразд. Тоді розраховуймо на дві з половиною години.

Вони потисли один одному руки.

— Отже, — мовив Маршал, — о котрій ми маємо бути в «Avocado Joe’s»?

— Пропоную сьогодні о восьмій. Завтра ми з Віллі їдемо до Ла-Кости, де пробудемо цілий тиждень.

— Сьогодні не вийде. Маю консультацію з одним із студентів.

— Шкода, мені так хотілося якнайшвидше взятися до справи! А скасувати не вийде?

— Це неможливо. Я пообіцяв.

— Гаразд. За тиждень я повернуся, тож як щодо наступної п’ятниці о восьмій вечора? Зустрінемося в ресторані «Avocado Joe’s».

Маршал кивнув. А коли Шеллі нарешті пішов, він повалився у своє крісло, відчуваючи неабияке полегшення. «Дивовижно! Як це сталося?» — гадав він. Аж не віриться, що він, один із провідних світових аналітиків, відчуває полегшення й не може дочекатися зустрічі з пацієнтом в «Avo­cado Joe’s»!

Він почув, що в двері постукали, — повернувся Шеллі, який знову вмостився у своєму кріслі.

— Забув вам дещо сказати, доку. За правилами «Avocado Joe’s», ніхто не може просто стояти і спостерігати за гравцями. Вам доведеться зіграти зі мною. Ось, я дещо вам приніс.

Він простягнув йому книжку, на обкладинці якої зазначалося: «Техаський голдем:[26] Грай, як техасець».

— Не хвилюйтеся, доку, — мовив Шеллі, помітивши, що Маршала добряче вжахнула така перспектива. — Це дуже проста гра. Дві закриті карти і п’ять відкритих — спільних. У книжці є всі необхідні пояснення. А наступного тижня перед грою я розповім вам про все, що ви маєте знати. Вам треба буде «зливатися» після кожної роздачі — простіше кажучи, програвати. Багато грошей не втратите.

— Ви серйозно? Я маю грати?

— Знаєте, доку, я, мабуть, розділю з вами ваш програш. А якщо вам трапиться гарна рука, залишайтеся у грі й піднімайте ставки — усе, що вдасться виграти, покладете у свій гаманець. Та спочатку прочитайте книжку, а коли зустрінемося, я поясню детальніше. Поміркуйте, це ж вигідна угода!

Маршал дивився, як Шеллі підвівся й пішов до дверей. Проходячи повз оранжеву кулю, він зупинився, щоб її погладити.

«Вигідна, авжеж! — думав Маршал. — Вигідна угода — це коли я побачу тебе востаннє і більше ніколи не чутиму про подібні угоди».

  Розділ 19

Працюючи з Керол, Ернестові доводилося добряче пітніти — цілими тижнями, сеанс за сеансом. Їхні зустрічі були просякнуті еротичним напруженням, і, попри те що Ернест докладав усіх зусиль, аби тримати оборону, Керол потроху руйнувала його мури. Вони зустрічалися двічі на тиждень, однак Керол і гадки не мала, що він думає про неї не тільки протягом п’ятдесятихвилинного сеансу. У дні її сеансів Ернест прокидався з відчуттям, що йому страшенно хочеться побачити свою пацієнтку. Він уявляв її обличчя у дзеркалі, немовби вона спостерігала за тим, як він енергійно голить щоки. Ернест намагався голитися дуже ретельно, а потому щедро бризкав на себе одеколоном «Royall Lime».

«Дні Каролін» вимагали й ошатнішого вбрання. Він завчасно готував ідеально