Читати книгу - "Симпатик"

офісі, на столі лежала газета, і коли я розтулив рота, він підняв руку і сказав:

— Це ясно і без слів, капітане.

Я стулив рота. Роздивився квиток і того ж вечора відписав своїй паризькій тітоньці. Зашифровано повідомив Манові, що беру на себе відповідальність за те, що порушую його наказ, але повертаюся з Боном, щоб урятувати його життя. Про те, яким чином я планував це зробити, Манові не сказав, бо сам поки цього не знав. Але я втягнув Бона в цю ситуацію, і саме я мав його з неї витягнути, якщо це можливо.

Тож через два дні після того, як справа була зроблена і ніхто, поки що, не помітив відсутності Сонні (крім хіба що міз Морі), ми поїхали, без гучних проводжань — лише Генерал і Мадам провели нас в аеропорт. У цю незвичну подорож нас рушило четверо — Бон, я, сивий капітан та беземоційний лейтенант, немов вистрелені з рогатки через Тихий океан у трубчастому, дозвуковому авіалайнері «Боїнг».

— Прощавай, Америко, — сказав під час зльоту сивий капітан, дивлячись у вікно на пейзаж, якого я зі свого крісла у проході не бачив.

— Годі з мене тебе.

Лейтенант, який сидів посередині, погодився.

— Чому цю країну взагалі називають красивою? — спитав він.

У мене на це відповіді не було. Я був наче у трансі й почувався страшенно незручно, бо ділив своє крісло з огрядним майором з одного боку та з Сонні — з другого. Я був на реактивному літаку тільки всьоме. Спочатку літав до Америки і назад на навчання, тоді разом з Боном із Сайгона до Гуаму, і з Гуаму до Каліфорнії, тоді на Філіппіни, туди й назад, і от тепер. Шанси повернутися до Америки були невеликі, і я з жалем згадував про все, чого мені бракуватиме: вечері з телевізором; кондиціонерів; добре налагодженої системи дорожнього руху, якої люди насправді дотримуються; відносно низького рівня смертності від вогнепальної зброї, принаймні якщо порівняти з нашою батьківщиною; модерністських романів; свободи слова, якщо й не абсолютної, як люблять думати американці, то все одно більшої, ніж у нас на батьківщині; сексуальної розкутості; й, певно, понад усе — всюдисущого американського наркотику, оптимізму, що нескінченно і безупинно промиває американські мізки, вибілюючи графіті відчаю, люті, ненависті та нігілізму, залишені там вночі чорними бандюганами підсвідомості. В Америці було чимало того, що зачаровувало мене значно менше, але нащо бути негативним? Я лишу антиамериканський негативізм і песимізм Бонові, що так і не асимілювався і був тільки радий поїхати.

— Це наче я ховався в чужому домі, — сказав він мені десь над Тихим океаном зі свого місця через прохід від мого.

Японська стюардеса подавала темпуру та тонкацу, і вони смакували значно краще за останні слова, що Генерал запхав мені до рота перед відльотом.

— Між стінами, — говорив Бон, — слухаючи, як живуть інші люди, виходячи лише ночами. Тепер я можу дихати. Ми повертаємося туди, де всі схожі на нас.

— На тебе, — відповів я. — Я не схожий на всіх там.

Бон зітхнув.

— Годі скиглити й жалітися, — сказав він, підливаючи мені в чашку віскі, отримане від Генерала перед літаком. — Твоя проблема не в тому, що ти забагато думаєш; твоя проблема в тому, що ти всім розповідаєш про те, що думаєш.

— То я просто замовкну, — сказав я.

— Так, просто замовкни, — сказав він.

— Гаразд, тоді замовкну, — сказав я.

— Господи Боже, — сказав він.

Після двадцяти годин без сну та з пересадкою в Токіо ми прибули до Бангкока. Я був виснажений, не маючи змоги поспати. Щоразу, як заплющував очі, бачив перед собою обличчя чи огрядного майора, чи Сонні, і просто не міг дивитися на них довго. Тож не дивно, що забравши свого наплічника з багажної стрічки, я виявив, що він важчий, ніж пам’яталося, тепер навантажений ще й провиною, страхом і тривогою. Цей переповнений наплічник був мій єдиний багаж, бо, перш ніж покинути свою квартиру, ми віддали ключ преподобному Р-р-р-рамонові й сказали розпродати наші речі, а гроші взяти на свою Предвічну Церкву Пророків. Усі мої пожитки нині вміщались у наплічник, у фальшивому дні якого лежав мій примірник «Азійського комунізму та східного способу знищення» — такий зачитаний, що він мало не розвалився навпіл уздовж свого тріснутого хребта. Генерал сказав, що всім іншим нас забезпечать у Таїланді. З усім розберуться адмірал, який займається базовим табором, та Клод, що буде там під звичним йому прикриттям як працівник неурядової організації з допомоги біженцям. Він привітав нас біля виходу для міжнародних рейсів, одягнений у гавайську сорочку та лляні штани, такий самий, як тоді, коли я востаннє бачив його, — вдома у професора Гаммера, хіба що дуже засмаглий.

— Дуже радий вас бачити, — сказав Клод, потискаючи нам руки. — Вітаю в Бангкоку. Ви тут колись були? Не думаю. У нас один вечір, ото вже загуляємо! Я пригощаю.

Він обійняв мене за плечі зі щирою приязню і повів до виходу через пульсівний натовп. Можливо, то була лише гра уяви, бо ж мій мозок за консистенцією був подібний до каші, але мені здавалося, що всі місцеві, яких ми минали, дивилися на нас двох. Цікаво, чи не було серед них Манових агентів.

— Добре виглядаєш, — сказав Клод. — Готовий діяти?

— Звісно, — відповів я.

Жах та тривога булькотіли десь за кишками. Мене охопило те запаморочливе відчуття, що буває, коли стоїш над прірвою незатвердженого плану, бо я привів нас з Боном до катастрофи і тепер не знав, як нас рятувати. Але ж хіба не так працюють з усіма планами, невідомими їхньому авторові, аж поки не доводиться пакувати парашут або ж танути в повітрі? Навряд чи я міг запитати в Клода, що завжди здавався господарем власної долі, принаймні до падіння Сайгона.

Він знову стиснув моє плече.

— Пишаюся тобою, друже. Просто хотів, щоб ти це знав.

Якусь мить ми йшли мовчки, дозволяючи цьому почуттю огорнути нас, а тоді він знову стиснув моє плече і сказав:

— Зі мною повеселишся, як ніколи.

Я усміхнувся, Клод усміхнувся, несказаним лишилося те, що ця можливість повеселитися може для мене бути останньою. Його ентузіазм і турбота зворушили мене — цей спосіб сказати, що він мене любить, а може, й надати еквівалент останнього обіду приреченого на смерть. Клод вивів нас з терміналу в погоду, доречну для пізнього грудня — найкращого часу для відвідання цього регіону.

Ми завантажилися в авто, і Клод мовив:

— Джетлагу не позбудешся, якщо підеш до готелю й ляжеш спати. Я розважатиму вас