Читати книгу - "Постріл із глибин"

Що ж до звинувачень Тьорнера, то тут Адміралтейство не зволікало. Наступного дня після катастрофи Річард Вебб, начальник Торговельної палати Адміралтейства, розіслав меморандум на двох сторінках із позначкою «Таємно», у якому звинувачував Тьорнера в тому, що той проігнорував наказ Адміралтейства іти зигзагом та обходити «миси якомога далі». Замість того щоб виконувати інструкції, Тьорнер «продовжив іти звичайним для комерційних суден шляхом зі швидкістю у три чверті від максимальної, на яку здатне його судно[720]. Таким чином, його корабель перебував довше за необхідне в зоні з великою ймовірністю атаки, наражаючись на катастрофу».

Вебб надіслав офіційний запит на розслідування в Британську комісію морських аварій, якою керував лорд Мерсі. Цей орган займався розслідуванням багатьох морських катастроф, серед них потопленням «Титаніка» та «Empress of Ireland».

У середу, 12 травня, Вебб посилив свої напади на Тьорнера. У черговій записці він зазначив, що Тьорнер «виявив настільки неймовірну недбалість, що можна дійти лише одного висновку: або він украй некомпетентний, або до нього доступилися німці»[721]. У цьому документі на полях зліва Перший Морський Лорд Фішер своєю страшенно загрозливою рукою написав: «Сподіваюся, що капітана Тьорнера негайно заарештують після розслідування, яких би висновків воно не дійшло».

Адміралтейство вдалося до безпрецедентних заходів і наполягло на тому, щоб основні частини розслідування, особливо матеріали допиту Тьорнера, зберігались у таємниці.

Консул США Фрост швидко зрозумів, що Адміралтейство всерйоз налаштоване проти Тьорнера. Дев’ятого травня, у неділю, Фрост завітав до адмірала Коука, командира флоту у Квінстауні. Його супроводжували два військові аташе, які нещодавно прибули до Лондона, щоби владнати справи з поверненням американських загиблих на батьківщину.

Адмірал Коук відкрито критикував Тьорнера за те, що той вів корабель надто близько до берега й надто повільно. Він уголос прочитав попередження, відправлені на «Лузитанію» в п’ятницю. Але консул Фрост здивувався, як мало інформації було надано. «Лише голі факти, — писав він пізніше. — Жодних інструкцій чи пояснень. Це правда, що Тьорнер мав триматися далі від берега; але й Адміралтейство не виконало своїх обов’язків стосовно капітана належним чином»[722].

Один з американських аташе, капітан В. А. Касл, записав власні міркування щодо зустрічі, а також звернув увагу на предмет, який не обговорювався: «Мене вразило те, що адмірал, який, здавалося б, щосили захищав Адміралтейство та його заходи, не згадав нічого про присутність есмінця або іншого військового судна»[723]. Касл також додав, що протягом його подорожі поїздом назад у Лондон він обговорював цю тему з попутником, лейтенантом Королівського флоту. Той говорив «доволі відкрито, хоча й, гадаю, конфіденційно. Він повідомив, що ні сам він, ні його товариші-офіцери не могли збагнути, чому так багато торпедних кораблів старого зразка, що можуть рухатися зі швидкістю у 25 вузлів і добре підійшли б для захисту пароплава коло берегів, тримають у різних портах і не використовують за призначенням. Він також сказав, що, якби розмістили одне таке судно з правого борту «Лузитанії», одне з лівого й одне попереду, пароплав би не торпедували».

Складно пояснити, чому саме Адміралтейство намагалося звинуватити Тьорнера, беручи до уваги те, що перекласти всю вину на Німеччину було б набагато краще з точки зору світового співчуття Британії та надзвичайної єдності стосовно Німеччини. Проте, звинувачуючи Тьорнера, Адміралтейство сподівалося відволікти увагу від власного невдалого захисту «Лузитанії». (Коли 10 травня 1915 року в Палаті громад Черчилля запитали про це, він доволі стримано відповів: «Комерційні кораблі мають самі про себе дбати»[724].) Були й інші таємниці, про які не слід було знати ані внутрішнім спостерігачам, ані німецьким: той факт, що завдяки Кімнаті 40 Адміралтейство дуже багато знало про переміщення U-20 перед атакою. Одним зі способів приховати це було привернути увагу до чогось іншого.

В Адміралтейства з’явилися й інші причини втілити такий план, коли 12 травня одна зі станцій бездротового зв’язку в британській системі підслуховування перехопила декілька повідомлень з U-20, що прямувала на базу: входячи в Північне море, вона вийшла на зв’язок з Емденом. В Адміралтействі ці повідомлення привернули багато уваги. Кімната 40 відправила запит на всі станції, які перехопили ці повідомлення, — підтвердити правильність розшифрування та надати підписані й завірені копії.

У першому з цих повідомлень Швіґер доповідав: «Затопили коло південного узбережжя Ірландії один вітрильник, два пароплави та “ЛУЗИТАНІЮ”. Іду в гирло Емсу»[725].

Адміралтейство отримало це повідомлення о 9:49. Розшифрована його копія проходила під грифом «цілком таємно». Це повідомлення підтвердило, що винною в трагедії була саме та U-20, за якою Кімната 40 стежила ще з 30 квітня.

Після обіду Кімната 40 отримала перехоплену відповідь Швіґеру від командира німецького флоту: «Мої найщиріші подяки Командирові та екіпажу за досягнуті вами успіхи. Я пишаюся вашими досягненнями та бажаю удачі на зворотному шляху»[726].

Після цього було отримано третє повідомлення — від Швіґера на базу. Він повідомляє точну широту й довготу місця атаки «Лузитанії», а також зазначає, що потопив корабель «однією торпедою»[727].

Це стало новиною. На той час у пресі домінувала точка зору, що «Лузитанію» потопили двома торпедами, бо пасажири повідомляють про два великі вибухи. Але тепер фахівці в Кімнаті 40 достеменно знали, що Швіґер випустив лише одну торпеду.

Це, як вони розуміли, призводило до незручних питань: як могла одна-єдина торпеда потопити корабель таких розмірів, як «Лузитанія»? І якщо не було другої торпеди, то що ж саме стало причиною другого вибуху?

Вони також розуміли, що повідомлення Швіґера треба за будь-яких умов тримати в секреті, бо знання саме такої особливої інформації може викрити Німеччині існування Кімнати 40.

На той час, коли почалося розслідування Мерсі, —15 червня 1915 року — влада Британії вже встигла пройти через чергову кризу, що виникла від нестачі снарядів на Західному фронті та провалу плану Черчилля захопити Дарданелли й коштувала країні багатьох кораблів та життів. На чолі Адміралтейства стали інші люди. Фішер пішов у відставку, а Черчилля позбулися. Проте ці зміни аж ніяк не вплинули на кампанію проти капітана Тьорнера.

Після публічних попередніх свідчень декількох пасажирів і капітана Тьорнера, які коротко розповіли про катастрофу, лорд Мерсі розпочав перше з закритих засідань, запросивши Тьорнера як свідка. Головний юрист Адміралтейства сер Едвард Карсон, генеральний аторней, досить різко вів допит капітана, наче це була справа про вбивство, у якій Тьорнер був головним підозрюваним. Карсон, вочевидь, сподівався довести, що Тьорнер проігнорував інструкції Адміралтейства — особливо ті, що приписували триматися