Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

яйцю. Одного разу він побачив, як вона вбила і з'їла маленьку отруйну змійку. Уночі вона спала поруч з його ліжком.

Отже, Б’юкенен лежить на трав'яному матраці та пише щоденник. Він хворий, пригнічений, крім усього через військові невдачі.

Сьогодні почуваюся бадьоріше, настрій теж поліпшився. Але іноді мені стає несила і я прагну, щоб ми швидше завершили тут усі справи і забралися з цієї Африки. Я пристрасно бажаю, щоб ми хоч на короткий час змогли змінити барви і властивості цієї картини, до якої звикли [216] , що запам'ятаємо на все життя. Мене лякає відчуття, що я ніби у в'язниці та сумую за свободою, хочу вирватися за межі тюремних стін. У такі моменти мене охоплюють думки, спогади, милі серцю образи минулого життя, якими я не втомлююся захоплюватися. І я прагну воскресити ці спогади, вдихнути в них життя. Хочу, щоб вони всією своєю потужністю підняли моє тіло і перенесли через ці відстані в улюблену, мирну країну!

Того самого дня Паоло Монеллі стривожено дослухається до грюкоту італійської артпідготовки на Монте-Кауріоль, де тривали бої. Він занотовує у своєму щоденнику:

Небо затягнуте сірими, низькими хмарами. З долини піднімається туман. Він огортає обидві вершини, — нашу і ту, що нам належить атакувати. Якщо нам доведеться загинути, ми помремо відрізані від усього світу, з почуттям, що нікому не потрібні. Примирившись з думкою про самопожертву, усе одно хочеш померти на очах у інших. Загинути при світлі сонця, на відкритій сцені, перед усім світом — так уявляєш собі смерть за свою країну. Інакше ти схожий на засудженого, якого придушили в темному кутку.

130

Неділя, 29 жовтня 1916 року

Ріхард Штумпф нудиться з неробства на борту «Гельґоланда»

Питається, що гірше? Клуби сизого тютюнового диму, що заповнюють кубрик під палубою, або вугільний пил, «що проникає у нутрощі»? Штумпф понурий, як цей похмурий день. Він пам'ятав, як він, новобранець, був сповнений надій у жовтні чотири роки тому, і страждав, порівнюючи минуле зі смутним сьогоденням. Радість з приводу великого бою при Скагерраку минула. І все повернулося на свої місця, до сірих буднів, — таких само сірих, як колір бойових кораблів: коротке рутинне патрулювання узбережжя і тривалі періоди очікування в порту. Утім, весь флот діє сторожко і обережно. Його «залізна в'язниця», «Гельґоланд», знову пришвартований до берега, цього разу для ремонту циліндра в моторі по лівому борту.

І знову тютюновий дим жене Штумпфа на палубу: «Ці кляті смердючі люльки! Мене від них нудить, вони тільки позбавляють апетиту. Я радію повсякчас, коли дізнаюся, що в солдатському буфеті підвищили ціни на тютюн»[217]. Його дратує дим, виводить з себе неробство. У нього мало друзів на борту. Інші матроси вважають його дивакуватим, бо має інтелектуальні запити і постійно щось записує. Сили Штумпфа, фізичні та розумові, не знаходять застосування і тому згасають. Читати йому нічого, і він замовляє кілька книг із Берліна.

29 жовтня здається Ріхарду Штумпфу таким само втраченим днем, як і решта. Однак після обіду екіпаж збирається на палубі. Вони повинні зустрічати повернення підводного човна. Штумпф бачить, як екіпажі сусідніх кораблів кричать «ура» і підкидають кашкети в повітря. Ось він, вузький корпус підводного човна U-53. Увесь екіпаж вишиковується на палубі. «На них був просочений оліфою спецодяг, їхні обличчя сяяли від щастя»[218].

Штумпф заздрить цим матросам з підводного човна, які світяться від радості, він хоче бути одним з них. Водночас у глибині душі він жадає якнайшвидшого кінця війни. Як завжди, він почувається розколотим навпіл:

Чи справді життя в мирний нас було таке вже хороше? Навіть якщо це так, ми все одно не були задоволені. Я пам’ятаю, як багато з нас сподівалися на війну, на те, що буде краще. Пам'ятаю, як ми не могли знайти собі роботу, сперечалися через гроші, через тривалий робочий день, — і думки про мир відразу тьмяніють. Але сьогодні мирне життя уявляється раєм, адже ми могли купити собі скільки завгодно хліба, ковбаси, який завгодно одяг. Хоча що говорити про бідолах, у яких бракувало на це грошей! А можливо, справжня криза настане тоді, коли ми знайдемо мир?

131

Грудневий день 1916 року

Володимир Літтауер проводить зиму в окопах поблизу Двіни

На фронті поблизу Двіни нічого нового. Сніг укриває поля і ліси, широка річка скута кригою. Усе спокійно. Дуже спокійно.

Полк Літтауера сидить в окопах на східному березі річки. Особовий склад майже символічний. Відрізок фронту завдовжки в кілометр обороняють вісімдесят солдатів. Про скільки-небудь серйозну систему оборони говорити не варто, радше йдеться про ізольовані опорні пункти, між якими є порожнечі. Ворог цілком міг би скористатися ситуацією, але, схоже, вона задовольняє обидві воюючі сторони. Імовірно, німецькі укріплення на протилежному березі річки так само розрізнені, як і російські.

Усе спокійно. Навіть дуже спокійно.

Володимир Літтауер з іншим офіцером мешкає у маленькій хатинці за лінією фронту. У ній є дві кімнатки: одна — для них, інша — для їхніх денщиків і телефоністів. Їхню кімнатку обставлено дуже просто. Два ліжка, стіл і лавка. Стіни голі, на них лише кілька цвяхів, на яких висять зброя й одяг.

Уночі лінія фронту патрулюється, удень її охороняють, але часу все одно залишається багато[219]. Вони парилися в лазні, побудованій неподалік солдатами. Добре харчувалися: з дому продовжували надходити посилки з рибними консервами, ковбасою, ікрою, шоколадом. Вони влаштовували гулянки, співали і веселилися. Звісно, у крихітній кімнатці вміщувалося не більше п'ятьох чоловік, але їм це не заважало. Не бракувало і спиртних напоїв. Навіть навпаки. З початку війни стало важко дістати в