Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

class="p1">— Ти, значить, додому тепер, на двоколці. Хліб у шафі, в жерстяній коробці. Сало я поклала в казанок — від собак подалі. Не забудь годинника завести на ніч.

— А ти, значить, до братика Еда? — із тонко розіграною байдужістю запитав Ренсі.

— Та от до ночі треба б добратись. Не дуже-то вони там зрадіють, коли мене побачать, та куди ж більше підеш. А шлях-то туди знаєш який. Піду вже, значить. Треба б, значить, попрощатися нам з тобою, Ренсі… та, мабуть, і не схочеш попрощатися-то.

— Може, я, звісно, собака, — голосом мученика промовив Ренсі, — не схочу, бач, попрощатися!.. Воно, звісно, коли комусь не терпиться піти, так йому, може, й не до прощання…

Ерієла мовчала. Вона ретельно склала п'ятидоларовий папірець та свідоцтво про розлучення і поклала їх за пазуху, Бінаджа Віддеп скорботним поглядом провів зниклу банкноту.

Думки його плинули своїм шляхом, і подальші його слова показали, що він, можливо, належав або до досить поширеної категорії чуйних душ, або до значно рідкіснішого різновиду — до фінансових геніїв.

— Самотньо буде тобі тепер у старій хатині, га, Ренсі? — сказала Ерієла.

Ренсі Білбро дивився вбік, на Кемберлендський кряж — світло-синій тепер, у проміннях сонця. Він не дивився на Ерієлу.

— А хіба ні, чи що? — сказав він. — Але ж коли хтось почне спадати з розуму та кричати щодо розлучення, так хіба ж його силоміць утримаєш?

— Та коли ж хтось інший сам хотів розлучення, — сказала Ерієла, адресуючись до табурета. — Мабуть, хтось не дуже вже хоче, аби хтось залишився.

— Та коли б хто сказав, що не хоче.

— Та коли б хто сказав, що хоче. Піду-но я до братика Еда. Час уже.

— Мабуть, тепер ніхто вже не заведе нашого годинника.

— Може, мені поїхати з тобою, Ренсі, на двоколці, завести тобі годинника?

На обличчі горця не відбилося жодних почуттів. Але він простягнув величезну руку, і худа, коричнева від смаги рука дружини зникла в ній. На мить жорсткі риси Ерієли прояснішали, наче осяяні зсередини.

— Та я вже простежу, щоб собаки не дошкуляли тобі, — сказав Ренсі. — Бидло я був, справжнє бидло. Так ти вже заведи годинника, Ерієло.

— Серце ж моє там залишилося, Ренсі, у нашій хатині, — шепнула Ерієла. — Де ти — там і воно. І я не буду більше скаженіти. Поїдьмо додому, Ренсі, може ще встигнемо завидна.

Забувши про присутність судді, вони попрямували було до дверей, але Бінаджа Віддеп окликнув їх.

— Ім'ям штату Теннесі, — сказав він, — забороняю вам порушувати його порядки і постанови. Суду надзвичайно приємно і невимовно радісно бачити, що розвіялися хмари розбрату та взаємонерозуміння, що затьмарювали союз двох люблячих сердець. Проте суд покликаний стояти на варті моральності й моральної чистоти Штату, і він нагадує вам, що ви розлучені за всіма правилами і, отже, більше не чоловік і не дружина і, як такі, позбавляєтеся права користуватися благами, які складають винятковий привілей матримоніального[303] стану.

Ерієла схопила чоловіка за руку. Що він там говорить, цей суддя? Він хоче забрати в неї Ренсі тепер, коли життя дало їм обом гарний урок?

— Проте, — продовжував суддя, — суд готовий зняти з вас неправомочності, що накладаються фактом розлучення, і може хоч зараз перейти до здійснення урочистого обряду одруження, аби все стало на своє місце і сторони, що позивались, могли знову повернутися до благородного й піднесеного матримоніального стану. Платня за вищезазначений обряд у вищевикладеному випадку складе, коротше кажучи, п'ять доларів.

В останніх словах судді Ерієла вловила для себе проблиск надії. Рука її швидко ковзнула за пазуху, і звідти, випущеною на волю голубкою, випурхнув п'ятидоларовий папірець і, склавши крильця, опустився на стіл судді. Бронзові щоки Ерієли зашарілись, коли вона, стоячи під руку з Ренсі, слухала слова, що знов скріплювали їхній союз.

Ренсі допоміг їй залізти в двоколку і сів коло неї. Маленький рудий бичок знову описав півколо, і вони — так само рука в руці — покотили до себе в гори.

Мировий суддя Бінаджа Віддеп усівся на ґанку і стягнув з ніг черевики. Помацав ще раз засунутий у жилетну кишеню п'ятидоларовий папірець. Запалив свою бузинову трубку. Ряба чванлива курка прошкандибала «головним проспектом» селища, безглуздо квокчучи.

Костюм і капелюх у світлі соціології

Літо — сезон безвідповідальності — вже коло носа. Ну що ж, увінчаймо чоло отруйним плющем (химерувати, так химерувати!) і з соціологією під ручку прогуляємося квітучими луками.

Цілком вірогідно, що земля — площина. Різні розумники без особливого успіху намагалися довести, що вона — куля. Погляньте на корабель, закликали вони нас, і ви переконаєтесь, що рано чи пізно округлість земної кулі сховає від вас усе, крім верхівки щогли. Ну, а ми теж не ликом шиті, ми взяли підзорну трубу, подивилися в неї і знову побачили палубу та корпус судна. Тоді розумники сказали: «То й що, подумаєш! Усе одно відхилення перетину екліптики з екватором доводить кулеподібність землі». Цього ми в нашу підзорну трубу побачити не могли і змушені були замовкнути. Але ж кожному дурневі ясно, що коли б земля була круглою, у китайців коси стирчали б перпендикулярно вгору, а не висіли б уздовж спини, як, за свідченням усіх мандрівників, вони у них висять.

У гарне літнє пекло в голову лізуть просто-таки неспростовні докази правильності площинної гіпотези: усе в житті, як нам відомо, рухається замкнутим колом. Якнайбільше це схоже на гру в бейсбол. Лясь! Ударив по м'ячу і мчиш уперед. Виграв перебіжку (в житті це називається «усіх обскакав») — назад до «будинку» і сів на лаву. Не добіг — вибуваєш із гри. Значить, назад до «будинку» і сідай на лаву.

Кругосвітні мореплавці могли б і не плавати — прокресливши коло водною гладінню так званої земної кулі, вони повертаються туди, звідки відпливли. А великі світу цього, досягнувши вершини своїх досягнень, повертаються до початкової дитячої простоти. Мільярдер сідає за стіл червоного дерева, щоб попити молока зі скибкою хліба. Ви зробили кар'єру? Ану, зніміть дощечку з написом «фініш» і подивіться, що там на зворотному боці. Читайте: «старт». Де висіла, там і висить, — просто її перевернули, поки ви бігали по колу.

Та годі жартувати. Повернімося до серйозних проблем — від них же нікуди не подінешся, якщо соціологія надумається сісти за літній табльдот[304]. Запрошуємо вас туди, де розгортатимуться події: грізні хвилі Атлантики розбиваються об скелясті й лісисті береги біля підніжжя великого міста Нью-Йорка.

Селище Фішхемтон на-південному березі Лонг-Айленда здобуло