Читати книгу - "Викрадачі"

я жодного разу її не бачила. — А ви постійно викладаєте десь в іншому коледжі? — Запізно я збагнула, що про це мала б уже довідатися, таж він, здається, не звернув уваги на мою необізнаність.

— Так, я працюю в Ґрінхільському коледжі, у Північній Кароліні. Дуже затишне невелике місто з гарними художніми студіями. Мені потрібно повертатися додому, — посміхнувся він. — Донечка вже скучила за мною.

Це мене приголомшило. Я гадала, що в художників не буває дітей, принаймні, вони не повинні мати дітей. Діти — надто прозаїчне життя, яке мене особисто не приваблювало.

— Скільки їй? — спитала я, аби бути чемною.

— Рік і два місяці. Багатообіцяючий скульптор, — посмішка в нього стала ширшою. Думками він блукав десь далеко, серед сім’ї, частиною якої був.

— А чому вони не приїхали сюди разом з вами? — Це запитання було маленьким покаранням йому за те, що взагалі мав сім’ю.

— А, вони пустили там коріння. Дружини викладачів допомагають одна одній доглядати дітей, до того ж моя дружина влаштувалась працювати на півставки. Я незабаром до них повернуся.

Здавалося, він засумував. Я розуміла: він любить свою дитину, що залишилася в тому загадковому світі, а також, напевно, й свою працьовиту дружину. Мене розчаровувало, як у літніх людей життя виявляється завжди таким буденним. Що ж, не набридатиму йому далі, то й не відчуватиму подальших розчарувань.

— Гаразд, вам уже час, напевно, повертатися до своєї роботи. Велике вам спасибі, що переглянули мої замальовки й за те… за те, що заохочуєте мене. Я справді дуже вам вдячна.

— Будь ласка, — відгукнувся він. — Сподіваюся, справи у вас підуть добре. Не соромтеся приносити мені свої нові роботи й не забудьте записатися на курси влітку. Викладатиме на них Джеймс Ледд, а він неабиякий викладач.

«Але ж він — не ви», — подумала я.

— Дякую. — Я простягла йому руку, бажаючи завершити нашу зустріч звичним ритуалом. Він підвівся з-за столу, височенний, як завжди, й потис її. Я міцно стисла його руку, щоб показати свою серйозність, вдячність, а можливо, й те, що ми колись зробимося колегами. Доти я ніколи не торкалася його руки, а вона виявилася чудовою. Пальці товсті й сухі, потиск у відповідь міцний, хоча й дещо офіційний — але враження було, наче він обійняв мене. Я проковтнула клубок у горлі, примушуючи себе йти звідти. — Дякую ще раз, — промовила я, незграбно обертаючись до дверей і затискаючи папку під пахвою.

— Бувайте здорові. — Я не побачила, але відчула, що він повернувся до якоїсь роботи з паперами на столі. Але в останню мить побачила в ньому дещо таке, чого не вміла визначити: можливо, він був зворушений потиском моєї руки — ні, не так; він, напевно, помітив, що я була зворушена дотиком його руки. Від цієї думки я засоромилася. Щоб моє обличчя не так сильно палало, знадобилося пройти півдороги до гуртожитку під вітром і сонцем з холодного ясного неба, повз студентів, що юрбою йшли на перерву до їдальні. А потім я пригадала його слова: «Робіть сотню малюнків на день».

Роберте, я пам’ятала цей наказ упродовж майже десяти років. І не забула досі.

Mon cher ami!

Я не знаю, з чого розпочати, лише хочу сказати, що ваш лист зворушив мене до глибини душі. Якщо ви відчуваєте полегшення, розповідаючи мені про свою кохану дружину, то можете бути впевненим: я завжди готова вас слухати. Татусь одного разу розповідав, або скоріше зауважив, що ви втратили її раптово, й так тужили, що ледве не захворіли, а потім залишили Францію. Я можу тільки припускати, що роки за кордоном були сповнені для вас туги й що ви покинули Париж, бо бажали залишитися наодинці зі своєю скорботою. Якщо вам стає легше, коли ви розмовляєте зі мною, я буду слухати з усією увагою, хоча сама, дякувати Богові, дуже мало знаю про такі втрати. Це — найменше, чим я здатна вам віддячити за все, що ви зробили заради мене, за ваші заохочення й вашу віру в те, що я роблю. Кожного ранку виходжу на веранду, що править мені за студію, з великою радістю й бажанням працювати, тому що тепер знаю: у моїх картин є принаймні один доброзичливий і палкий прихильник. Іншими словами, хоча я й чекатиму на вердикт журі з таким само хвилюванням, як і ви, ваша думка важить для мене значно більше, ніж важитимуть будь-коли новини з того джерела — і приємні, й неприємні. Можливо, вам це видаватиметься бравадою молодої художниці — це, напевно, якоюсь мірою так і є. Але я щиро говорю те, що думаю.

З глибокою любов’ю,

Беатриса

Розділ 48

Мері

То був не останній раз, коли я залишалася наодинці з Робертом Олівером, перш ніж він залишив Барнетт — ми зустрічалися неодноразово, але спершу я повинна розповісти вам про деякі інші речі. Наші заняття з ним закінчилися. Ми написали, здебільшого погано, три натюрморти, одну ляльку й одну живу модель, пристойно одягнену, не оголену — мускулистого студента з хімічного факультету. Я від усього серця бажала, щоб Роберт більше писав і малював у студії в нашій присутності, аби ми мали змогу спостерігати, як це потрібно робити. Деякі з його картин було включено до весняної виставки на факультеті мистецтв, і я пішла подивитися.

Він подав на виставку чотири нових полотна, всі написані олією — коли встиг? вдома? ночами? — протягом того семестру, що він у нас викладав. Я намагалася побачити в них ті уроки, які він давав нам: форму, композицію, підбір кольорів, змішування фарб. А він перевертав їх догори ногами, поки працював? Я старанно розшукувала в них трикутники, вертикалі, горизонталі. Однак картини мали такий сильний сюжет, мазки були такими живими, дихаючими, що зазирнути крізь усе в «майстерню митця» було дуже важко.

Однією з Робертових картин на виставці був автопортрет (я побачила цей автопортрет знову за багато років, перш ніж він знищив картину), сповнений якоїсь відстороненої напруги. Два інші полотна — майже імпресіоністичні, вони зображували гірські пасовиська й дерева, а по краю йшли два чоловіки в сучасному одязі. Мені сподобався цей контраст між стилем дев’ятнадцятого століття й сучасними фігурами людей. Я вже встигла дізнатися: Роберту байдуже, чи вважає хтось, що у нього є власний стиль, чи ні. Він усю свою творчість вважав єдиним тривалим експериментом і зазвичай тримався одного певного погляду або певної техніки найбільше кілька місяців.

Була ще й четверта картина. Ось перед нею я простояла довго,