Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

був відомий Погодинському, і черепаха раніше належала цьому старому.

– Слухай, – відвернув Нік Сергія від розмови з Уллі. – Може, поїдемо й спробуємо дістати ті гроші, про які Вайнберг говорив?

Сахно посміхнувся.

– Ти про мільярди? Ні, у мене немає необхідності помирати молодим! Гроші просто не бувають такими великими. Ти он триста тисяч марок насилу з банку виніс!..

Нік кивнув, але думки про побачений шифр не полишали його. Йому вже хотілося відволіктися від них, але не виходило. Налив горілки собі й Сергію.

– Ми вшиваємося, – сказав Сахно.

– Куди?

Сахно заперечно хитнув головою.

– Туди, де ніхто нас не знає і ніхто не знайде. Щастя вимагає спокою… Житиму і працюватиму за фахом…

«За яким фахом?» – подумав, здивований почутим, Нік.

– Завтра зранку прощаємося! – додав Сергій, і погляд його, попри вже спорожнілу пляшку горілки «Стерлінг», був проникливий і тверезий.

На ранок у своєму готельному номері Нік отримав від Сергія сімдесят п’ять тисяч марок і пакет, у який Сахно поклав обидва пістолети. Пакет Нік засунув у свою дорожню сумку.

Вони обнялись.

– Ну, все, удачі! Валізу я собі залишу, – поплескав Сергій Ніка по плечу. – Може, ще побачимось у цьому світі!

Нік, закинувши сумку на плече, вийшов на вулицю. Морозяне повітря пощипувало щоки. Над площею сяяло сонце.

Пройшовшись вулицею. Нік зайшов у кафе. Повісив дуту куртку на спинку сусіднього стільця. Замовив каву й тістечко та всівся біля прозорої стіни, дивлячись із тепла кафе на холод вулиці. Згадався раптом продряпаний на панцирі черепахи шифр. Він дістав із кишені куртки ручку й записав його на краю стомаркової купюри. Заховав купюру в нагрудну кишеню джинсової курточки, туди, де лежав зелений німецький паспорт на ім’я Ніколаса Ценна.

Іти було нікуди. Треба було їхати. Їхати теж було нікуди, якщо не думати про цей шифр, про П’єра, про якого говорив Вайнберг, про ці мільярди. Само слово «мільярд» викликало у Ніка криву посмішку. «Це маячня, цілковита маячня…» – думав він і в той же час чинив опір цим думкам. Ці гроші десь є.

Він знає, хто і для чого їх шукає. Точніше, він знає одну людину, яка знає, для чого потрібні ці гроші в Україні. Може, їх іще хтось шукає. Може, їх хтось іще охороняє. Усе це однаково здавалося маячнею. Але півдороги було пройдено, і позаду залишився труп Погодинського і, мабуть, труп Вайнберга…

Нік замовив ще чашечку кави, а коли молоденька білява офіціантка принесла, запитав, чи далеко вокзал.

– Тут усе поруч, – сказала вона. – Місто ж маленьке…

70

Потяг на Акмолу через Саратов рушав о восьмій п’ятдесят ранку. Тетяна від’їжджала сумна і трохи розгублена. Ясно було, що чекала вона від цієї поїздки більшого.

Віктор пообіцяв її повідомити, як тільки вони щось нове дізнаються про Миколу або знайдуть контейнер із їхніми речами. Попросив її, у свою чергу, подзвонити, якщо буде лист або якась інша звісточка від чоловіка. Попросив, хоч і розумів, що насамперед будь-яка звісточка однаково потрапить до Рефата.

Потяг посунув у бік Байкової гори.

Заховавши підмерзлі руки в кишені пальта, Віктор увійшов до підземного переходу. Машину він залишив на Вокзальній площі.

Хвилин через десять, зупинившись біля Ботанічного саду, подзвонив Георгію.

– Працюємо, чекай! – сказав той. – У Києві, виявляється, контейнерних складів більше, ніж аптек! Іще добре, якщо він у Києві!

Після цієї розмови Віктор, поки доїхав до райвідділу, налічив по дорозі п’ять аптек. Настрій безпричинно поліпшився. Може, тому, що сам по аптеках він не ходив – не було необхідності.

День минув швидко, і причиною тому був ранній вечір, прискорений важкими низькими хмарами. Ось-ось мав піти сніг. Під вікном його відділу світився ліхтар, і незвична тиша, порушувана лиш автомобілями, що проїздили мимо, налаштовувала на Новий рік, хоча до нього залишалися ще три тижні.

Побалакавши за чаєм з майором і вислухавши від нього кримінальну хроніку рідного району, з якої нічого особливо цікавого для себе не почерпнув, Віктор повернувся в кабінет.

Дістав із сейфа теку зі справою Броницького. Узяв у руки обидві фотографії, отримані від Войтека. Подивився на вже покійного Килимника. Важко було уявити собі цього чоловіка мертвим – стільки самовпевненості й волі було в його повному обличчі, у важкому підборідді. Але Килимника йому вже ніколи не зустріти. Другого, того, що поряд із ним, ймовірно, теж. Хоча Портнов, може, і живий. Погляд ковзнув на другий знімок, на Миколу Ценського. Його м’яке, інтелігентне обличчя різко контрастувало з грубим, гострим обличчям Сергія Сахна. Дві протилежності, навіщось поставлені поруч, немов для антропологічного порівняння. Один, імовірно, вліз у цю справу від відчаю, другий – Сахно – скоріше за все, заради грошей. Де вони тепер?

Близько восьмої Віктор приїхав додому. Залишив чергову «вісімку» біля під’їзду.

Перед вечерею зайнявся вправами для ноги. Потім погрався з Яночкою, поки Іра смажила картоплю.

Близько півночі, коли Віктор уже влігся спати, з кухні почулася трель мобільника, залишеного за звичкою на підвіконні.

Різко підвівшись із канапи, Віктор ледве не впав, ступивши на ще хвору ногу. Видно, трохи натрудив її і, накульгуючи, в темряві пройшов на кухню.

– Сподіваюся, не розбудив, – прозвучав у трубці занадто енергійний для пізнього часу, мовби наелектризований голос Георгія. – Збирайся! Машина в тебе сьогодні є?

– Так.

– Запиши адресу!

Віктор узяв із підвіконня блокнот і ручку.

– Святошинська, вісімнадцять, склад нацгвардії. Біля воріт стоятиме зелений «рафик». Не лякайся – це твої підлеглі. Думаю, впізнаєш! На складі черговий наряд солдатів – троє. Їх одразу відвезуть. Окрім них, двоє охоронців. Частина складу орендується митною фірмою, охоронці звідти. Не втручайся, якщо підлеглі поведуться з ними грубо. Оглянеш контейнер і відразу передзвониш мені!

Уже від’їхавши від будинку на черговій «вісімці», Віктор обернувся на мікроавтобус фірми, що займалася підвісними стелями. Той стояв на звичному місці. Щось здалося йому дивним, ніби в кабіні горіло тьмяне світло і хтось сидів.

Мовчазне безлюдне місто слабкими вогнями освітлювало свої дороги, прихоплені морозом. Перед Південним мостом машину почало заносити. Довелося Віктору пригальмувати – «вісімку» винесло на зустрічну. Знову рушивши, Віктор згадав свою червону «мазду» – її б не занесло. І тут же другим спогадом прийшло розуміння того, що саме десь тут, перед в’їздом на Південний міст у його «мазду» і вліпили з гранатомета.

З’їхавши з проспекту Перемоги та крутнувшись на розв’язці за станцією метро «Святошино», «вісімка» виїхала на Святошинську вулицю. Праворуч промайнуло кілька «хрущовок» і потяглись огорожі. Ліворуч із самого початку вулиці також тяглись огорожі, але ці огорожі були маститіші й