Читати книгу - "Останній з могікан"

поставте нас лице в лице, без ніякого сховку чи прикриття, і нехай господь бог та наші власні очі розв'яжуть нашу суперечку. До вас я нічого не маю, майоре, — ми люди одної крові й служимо одному владареві.

— Що гурон брехун, це ясно, — спокійно відказав Гейворд. — Ви ж самі чули, як він назвав вас Довгим Карабіном.

Годі й сказати, на який одчайдушний крок пішов би далі Соколине Око, щоб відстояти своє наймення, якби старий делавар знов не озвався.

— Сокіл, що спав із хмар, може будь-коли знятися вгору, — сказав він. — Дайте їм рушниці.

Цього разу розвідник пожадливо схопив зброю і Магуа, що не пропускав жодного його поруху, міг уже далі не боятись.

— Ну то доведім перед лицем делаварів, хто з нас вправніший стрілець, — скрикнув розвідник, стукаючи по прикладу своїм пальцем, що спричинив так багато смертоносних пострілів. — Бачте, майоре, он там на дереві висить кабаківка? Коли ви й справді стрілець, придатний до пограниччя, то розбийте її лишень у друзки.

Данкен побачив ціль і наготувався до нової випроби. Кабаківка та була собі звичайна індіянська посудина, що на ремені з оленячої шкури звисала із сучка невеликої сосни за добрих сто ярдів од них. Дивна річ — людська амбітність: добре знав молодий офіцер, що оцінка його вмілості в очах цих диких суддів нічого не варта, а отже затявся перемогти. Ми вже бачили, що стрілець із нього був направду неабиякий, а тут він вирішив і зовсім перевершити самого себе. Коли б навіть життя його залежало від цього пострілу, він не міг би ціляти старанніш і пильніш. Нарешті він випалив, і троє-четверо індіянських хлопців, кинувшись до дерева, голосно доповіли, що куля влучила в стовбур попри саму гарбузину. Вояки радісно загомоніли й запитливо звернули очі до його суперника.

— Не зле, як на королівського воїна, — сказав Соколине Око, сміючись, своїм звичаєм, тихо й щиро. — Але якби моя рушниця часто так хибила, по лісі й досі чимало гуляло б куниць, що пішли паніям на хутро. Та й чимало клятих мінгів, що з цим світом розпрощалися, чинили б і досі свої підступи на пограниччі. Надіюсь, що власниця кабаківки має ще їх у вігвамі, бо в цій вода вже не триматиметься!

Кажучи так, розвідник насипав пороху на поличку й відтягнув курка. По цьому відставив ногу й повільно підніс зброю до плеча; рух його був певний, розмірений і спокійний. На поземому рівні рушниця мертво застигла на мить, так наче обох, людину і зброю, вирізьблено було з каменю. Тоді з цівки бурхнуло яскравим спалахом. Знов індіянські хлопці порвалися вперед, але хапливі їхні пошуки та розчарування на обличчях виразно посвідчували, що слідів кулі не знайдено.

— Іди, — тоном глибокої огиди звернувся старий ватаг до розвідника. — Ти вовк у собачій шкурі. Я розмовлятиму з Довгим Карабіном англійців.

— Ех, якби мені й справді мою рушницю, я б так перетяв ремінь, що кабаківка впала б долі й навіть не розбилася! — відказав йому Соколине Око, анітрохи не беручи до серця відрази індіянинової. — Дурні, як ви хочете знайти кулю вправного стрільця, шукайте її в самій цілі, а не довкола!

Хлопці вмить зрозуміли його, бо він мовив цим разом по-делаварському, і, стягнувши гарбузину з сучка, з радісним криком піднесли її вгору, показуючи в денці дірочку від кулі. Це несподіване відкриття вояки зустріли радісним гомоном. Суперечка вирішилась, і Соколиному Окові повернули його небезпечну славу. Цікаві й захоплені погляди, ще тільки-но звернені до Гейворда, тепер перекинулись на обвітрене лице розвідника, що зараз же опинився в центрі уваги цих простих і нехитрих істот. Коли гамір трохи ущух, похилий віком ватаг поновив своє розпитування.

— Чому ти хотів заткати мені вуха? — вдався він до Данкена. — Ти гадав, що делавари дурні й не здатні відрізнити молоду пантеру від кішки?

— Вони ще побачать, що гурон — це брехлива сорока, — відказав Данкен, силкуючись говорити по-індіянському образно.

— Гаразд. Ми переконаємось, хто здатен затуляти чоловікам вуха. Брате, — додав ватаг, звертаючись до Магуа, — делавари тебе слухають.

Так прямо запрошений до слова, гурон підвівся, розмірено й гідно вийшов на середину кола і, ставши лицем до бранців, прибрав пози промовця. Але перше ніж почати, він обвів поглядом усе коло зосереджених облич, наче хотівши пристосуватись у мові до своїх слухачів. На Соколиного Ока він глянув з шанобливою ворожістю, на Данкена — з неприхованою ненавистю, скулену Еліс ледь зауважив; зате на сміливій, владній і все-таки гарній постаті Кори око його затрималося на хвильку з таким виразом, який важко було визначити. Тоді, сповнений своїх темних замірів, він заговорив мовою, вживаною в Канаді і зрозумілою, як він знав, для більшості присутніх.

— Великий Дух, що сотворив людей, дав їм різної барви шкіру, — розпочав хитрий гурон. — Одні чорніші за вайлуватого ведмедя. Цим він сказав бути рабами й наказав їм повік тяжко працювати, як бобрам. На березі великого солоного озера, коли повіє південний вітер і великі човни їх перевозять цілими табунами, ви можете почути їхній стогін, голосніший за ревіння буйволів. Інших він зробив блідішими лицем за лісових горностаїв і наказав їм бути купцями — псами для своїх жінок і вовками для своїх рабів. Він дав їм невтомні крила, як у голуба, дітей, рясніше ніж листя на дереві, і захланність усю землю пожерти. Він дав їм язики, брехливі, як у дикої кішки; серця, як у кроликів, хитрість свинячу (але не лисячу) і руки, довші за лосеві ноги. Ці люди язиком своїм затуляють вуха індіянам, серце їхнє навчає їх наймати вояків, що воювали б задля них, хитрість допомагає їм гарбати багатства землі, а руки їхні огрібають простір від берегів солоної води до островів на великому озері. Від ненажерства їхнього їм аж вадить. Бог дав їм досить, а вони хочуть усе. Такі вони — блідолиці.

Іншим Великий Дух уділив шкіру, лискучішу й червонішу від цього сонця, — провадив далі Магуа, значливо показуючи на блідаве світило, що його проміння цідилося крізь імлу на обрії. — І зробив їх на свою подобу. Він віддав їм цю землю такою, як сотворив її: порослою лісом і багатою на дичину. Вітер валив їм дерева, сонце й дощ — овочі ростили, сніг приходив на те, щоб вдячності їх навчити. Навіщо їм дороги? Вони вміли й без доріг подорожувати. Вони бачили крізь гори. Коли бобри працювали, вони лежали в затінку й спостерігали. Улітку їх вітер остуджував, а взимку шкури гріли. Коли вони билися між