Читати книгу - "Останній з могікан"

собою, то тільки щоб довести свою мужність Вони були сміливі; вони були справедливі; вони були щасливі.

Тут оратор примовк і знов розглянувся довкола, чи розповіддю своєю дійняв він серця слухачів. Всюди він побачив очі, втуплені в нього, голови піднесені, ніздрі розширені — так наче кожен чувся на силі сам один направити кривди, заподіяні його народові.

— Якщо Великий Дух дав різні мови своїм червоним дітям, — вів далі Магуа тихим сумним голосом, — то це для того, щоб усі тварини могли розуміти їх. Декотрих він помістив серед снігів разом з їхнім братом — ведмедем. Декотрих — близько призахідного сонця, на дорозі до багатих ловецьких грунтів. Декотрих — у краю біля солодких вод. Але найбільшому й иайлюбішому своєму людові він подарував піщані землі над Солоним озером. Чи знають брати мої, як зветься цей народ обраний?

— Це ленапи! — вигукнуло водночас яких двадцятеро голосів.

— Так, це ленні-ленапи, — потвердив Магуа, схиляючи голову наче з пошани до колишньої їхньої величі. — Це були племена ленапів. Сонце сходило з-за солоної води й сідало за солодку воду і ніколи не крилося їм з очей. Та чи ж треба мені, лісовому гуронові, розповідати перед мудрим народом його історію? Чи ж треба нагадувати про їхні кривди, про давню їхню велич, про їхні подвиги й славу, про їхнє щастя і втрати, поразки й лиха? Хіба ж немає серед вас того, хто бачив це на власні очі й знає, що все це правда? Я скінчив. Язик мій змовк, бо серце моє наче з олива. Я слухаю.

Коли голос промовця раптом стих, обличчя кожного обернулось у бік усіма шанованого Таменунда. Відтоді, як патріарх сів, і дотепер він ані губ не розтулив, ані якого знаку життя не подав. Він сидів, немічно схилившись, і, здавалося, зовсім і не помітив стрілецького герцю, де розвідник так переконливо задемонстрував свою вмілість. Але добре розмірений голос Магуа мовби розбудив у ньому свідомість, і раз-другий він навіть підвів голову, наче прислухаючись. А коли лукавий гурон назвав його народ на ймення, старий звів повіки і подививсь на стовковище тьмяним безживним поглядом привида. По цьому він спробував підвестись, і коли двоє товаришів його підтримали, таки звівся на рівні ноги. Дарма що він хитався з кволості, але одразу набув владної постави.

— Хто тут каже за дітей ленапів? — запитав він глибоким горловим голосом, що лунко прокотився серед мертвої тиші. — Хто тут згадує минуле? Хіба яйце не стає хробаком, хробак — метеликом, щоб загинути потім? Навіщо згадувати делаварам про добро, що минулося? Ліпше дякуймо Маніто[32] за те, що нам лишилось.

— Це каже вайандот, друг Таменунда, — промовив Магуа, підступаючи ближче до підвищення, де стояв патріарх.

— «Друг!» — повторив мудрець, насуплюючи брови, від чого його обличчя посуворішало, хоч це була тільки тінь тої грізної суворості, що притаманна була йому за мужніх літ. — Хіба мінги владарі всієї землі? Що сюди привело гурона?

— Справедливість. Його бранці в його братів, і він прийшов забрати своє добро.

Таменунд обернув голову до одного з своїх двох супутників і вислухав коротке пояснення. Тоді глянув на прохача й пильно в нього вдивився. За хвилину він сказав — тихо й наче знехотя:

— Справедливість — це закон Великого Маніто. Діти мої, нагодуйте чужинця. А потім, гуроне, забереш своє добро й одійдеш.

Винісши цей урочистий вирок, патріарх сів і знов заплющив очі, наче йому любіш було з образами минулого, аніж із довколишньою дійсністю. Супроти його ухвали жоден делавар не наважився й уст розтулити, не те що опір їй чинити. Отож тільки Таменунд прорік свої слова, як четверо чи п'ятеро молодих вояків ступили поза Гейворда з розвідником і в млин ока спритно зв'язали їм руки. Данкен був так заклопотаний напівпритомністю Еліс, що не встиг і зауважити, як це сталось, а розвідник, — з поваги до делаварів, хай навіть і ворожих, — свідомо їм не противився. Хоча, правда, якби він повністю зрозумів, що було сказано, то, мабуть-таки, повівся б інакше.

Магуа тріумфуюче оглянув натовп і заходився коло свого плану. Бачивши, що обоє бранців уже безборонні, він перевів очі на ту, що її цінував найдорожче. Кора зустріла його погляд спокійно й твердо, аж навіть гурон на хвильку завагався. Але зараз же пригадавши свій випробуваний підступ, він схопив Еліс із рук вояка, котрий її підтримував, кивнув Гейвордові рушати за собою і помахом руки наказав юрбі розступитись. Кора, одначе, всупереч його сподіванням, кинулась до ніг патріархові й голосно вигукнула:

— Справедливий і шани гідний делаваре, до твоєї мудрості й влади вдаємося по милосердя! Не вір цьому підступному й безжальному потвориську, — спраглий крові, він брехнями труїть тобі вуха! Ти довго жив на світі, бачив чимало зла, і знаєш, як полегшити долю нещасних.

Старий насилу розплющив очі й знову подивився на стовпище. Коли високий тон голосу дівчини дійшов йому до слуху, він звільна повернув голову в її бік і так застиг поглядом. Кора вклякла перед ним, руки склала на грудях, а очі мало не побожно звела до прив'ялого, але все ще величного обличчя вождя. Вся вона була немов чудовне втілення жіночості. Поволі на обличчі старого зайшли зміни: подив заступив пустку, лице заясніло тим юнацьким запалом та розумом, що сто літ тому надихали ціле делаварське плем'я. Легко підвівшись без нічиєї допомоги, він запитав несподівано дужим голосом:

— Хто ти?

— Жінка. З ненависної раси, коли хочеш знати, бо англійка. Але жінка, що не заподіяла тобі ніякої шкоди і не заподіяла б твоєму народові, хоч би й могла. Жінка, що благає порятунку.

— Скажіть мені, мої діти, де стоять табором делавари? — хрипко звернувся старий до індіян, усе не відриваючи очей від Кори.

— У горах ірокезів, по той бік чистих джерел Горікену.

— Багато спекотних літ прийшло й минуло, відколи востаннє пив я воду рідної річки, — провадив далі мудрець. — Білі люди завше були спраглі, і вони забрали річку собі. То вони й тут нас переслідують?

— Ми нікого не переслідуємо й нічого не домагаємось, — відповіла Кора. — Проти нашої волі опинились ми тут, і єдине, що ми просимо, — відпусти нас у мирі до своїх близьких. Хіба ж ти не Таменунд, батько, суддя і, можна сказати, пророк цього народу?

— Так, я Таменунд, що прожив багато довгих днів.

— Сім років тому один з твого люду опинився на кордоні в руках білого ватага. Він запевняв, що належить до роду шляхетного й справедливого Таменунда. «Іди, —