Читати книгу - "Дон Кіхот"

їсти тих кроликів із начинкою, бо шлунок погано перетравлює їх. Ви могли б іще покуштувати оцієї телятини, якби вона не була смажена, але тепер і цього не можна.

— Я гадаю, — сказав Санчо, — отам у великому блюді, що парує, повинна бути «олья подрида». А тому, що в цих стравах багато різного овочу та м’яса, то там, на мою думку, знайшлося б щось смачне й корисне для мене.

— Ні, — відповів лікар. — Жодна страва на світі не шкодить так здоров’ю, як «олья подрида». Нехай її їдять попи, ректори університетів та гості на сільських весіллях, і хай вона не з’являється на столі губернаторів, що повинні мати тільки найкращі та найдобірніші страви. Я знаю, що сеньйор губернатор, щоб зберегти й поліпшити своє здоров’я, мусив би з’їсти тепер із сотню трубочок із кремом та кілька шматочків айви, бо це очищає шлунок і сприяє травленню.

Почувши таке, Санчо відхилився на спинку крісла і, пильно оглядаючи лікаря, спитав, як його звати і де він учився.

— Звуть мене, — відповів лікар, — Педро Ресіо де Агуеро, родом я із села Тіртеафуера[95], що праворуч і посередині між Каракуелем та Альмодоваром дель Кампо, а докторський ступінь здобув я в Осунському університеті.

На це Санчо, спалахнувши гнівом, одказав:

— У такому разі, доктор Ресіо де Маль-Агуеро[96], родом з села Тіртеафуера, що лежить праворуч як іти з Каракуеля до Альмодовара дель Кампо, учень Осунського університету, геть звідси зараз же! Бо інакше, сонцем присягаюся, я візьму дрючок і почастую, починаючи з вас, усіх лікарів на цьому острові, або принаймні тих, що, на мій погляд, є неуки, бо лікарів учених, розумних і свідомих я берегтиму, як зіницю ока, і поважатиму їх, як божественних людей. Кажу ще раз, нехай Педро Ресіо зараз же тікає звідси, бо інакше я потрощу крісло, де сиджу, об його голову, і коли мене судитимуть, я зможу виправдатися, бо скажу, що вбив поганого лікаря, який катував громадянство. А тепер дайте мені поїсти або заберіть від мене це губернаторство, бо посада, що не годує того, хто її має, не варта й пари бобів.

Лікар, побачивши, як розлютувався губернатор, замішався й хотів тікати із зали, але тим часом на вулиці засурмив поштовий ріжок, і дворецький, виглянувши з вікна, підбіг до Санчо й сказав:

— Їде поштар від сеньйора герцога і, здається, везе якогось важливого листа.

Незабаром увійшов поштар, спітнілий і засапаний, і, витягши з-за пазухи листа, передав його губернаторові, а Санчо передав його дворецькому і звелів прочитати адресу, де стояло: «До дона Санчо Панси, губернатора острова Баратарія, в його власні руки або в руки його секретаря».

— Хто ж тут мій секретар? — запитав Санчо, коли йому прочитали адресу.

— Я, сеньйоре, бо вмію читати й писати, — відповів один із тих, що були в залі, — до того ж я біскаєць[97].

— Із таким додатком ви могли б бути секретарем і в самого імператора, — мовив Санчо. — Розпечатайте ж пакет і подивіться, що там написано.

Новонаставлений секретар так і зробив і, прочитавши листа, сказав, що має поговорити з ним віч-на-віч. Санчо звелів усім, крім мажордома[98] та дворецького, покинути залу, і, коли всі вийшли, секретар прочитав голосно листа, де було написане таке:

Дійшло до мене, сеньйоре дон Санчо Пансо, що дехто з ворогів моїх і вашого острова готуються колись уночі напасти на острів. Конче треба пильнувати, щоб вони не захопили його несподівано. Я довідався також від гідних довіри розвідників, що до міста, де ви живете, зайшло четверо передягнених людей, щоб погубити вас, бо вони бояться вашого великого розуму. Будьте уважні, стежте за тими, хто приходить до вас балакати, і не їжте того, чим вас годують. Я подбаю про те, щоб допомогти вам, коли ви опинитесь у скрутному становищі, а ви в усьому покладайтеся на свій розум. Написано тут, 16 серпня, о четвертій годині ранку.

Ваш друг герцог.

Санчо й присутні були вражені; звертаючись до дворецького, він сказав:

— Те, що треба тепер зробити відразу ж, це — ув’язнити лікаря Ресіо, бо це він має вбити мене, та ще й убити найвитонченішим та найгіршим способом — заморити мене голодом.

— Але й мені здається, — сказав дворецький, — що вашій милості не слід нічого їсти з цього столу, бо все це готували монахині, а прислів’я каже: за хрестом біс стоїть.

— Не заперечую цього, — відповів Санчо. — А тепер нехай мені дадуть скибку хліба та фунтів чотири винограду; в них не може бути ніякої отрути, а я ж, справді, не можу обійтися без їжі. Тим більше, коли ми мусимо бути готові до боїв, що нам загрожують, ми повинні бути міцніші, бо відвага спирається на шлунок, а не шлунок залежить від мужності. А ви, секретарю, відпишіть моєму сеньйорові герцогу й перекажіть йому, що я виконаю всі його накази.

Поцілуйте також від мого імені ручки моїй сеньйорі герцогині. До речі, ви можете поцілувати руки й моєму панові сеньйорові Дон Кіхоту Ламанчському, щоб він почував мою вдячність за його хліб. А до цього ви можете, як добрий секретар та добрий біскаєць, додати все, чого вам забажається, і все, що спаде вам на думку. А зараз приберіть зі столу та дайте мені їсти, і я тоді дам доброї прочуханки всім шпигунам, розбійникам та чарівникам, що наважаться напасти на мене або на мій острів.

РОЗДІЛ XXV

про те, що трапилося із Санчо Пансою, коли він обходив свій острів

Тим часом зайшла ніч, і губернатор забажав обійти острів. Санчо взяв із собою дворецького, секретаря, мажордома й писаря, на якого було покладено обов’язок, нащадкам на користь, занотувати всі вчинки губернатора, і стільки вартових та судових писарів, що з них можна було скласти чималий загін. Санчо зі своїм жезлом ішов посередині, оточений усім цим людом, і на нього варто було подивитися. Пройшовшись кількома вулицями містечка, вони почули брязкіт ножів і, поспішаючи до того місця, натрапили на двох чоловіків, що, побачивши представників правосуддя, кинули битися. Один з них гукнув:

— Сюди, ім’ям Бога й короля! Чи можна ж, щоб у цій країні грабували й нападали на людей серед міста!

— Заспокойтеся, чоловіче добрий, — сказав Санчо, — і розкажіть мені,