Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

вигляді критика. Так, у 1926-му році він видає брошуру «Европа чи Росія. Про шляхи розвитку сучасної літератури», в якій повністю відкидає гасло М. Хвильового «Геть від Москви!», закликаючи натомість до орієнтації на Росію. Свого часу Ю. Шерех цілком коректно пояснював позицію К. Буревія: «Заперечував він це гасло почасти з практичних міркувань, — через те, що українська молодь, як правило, не знала европейських мов, а тому гасло про відмовляння від російської культури означало б для неї ізоляцію від усякої культури; але також і з принципових міркувань, бо тоді Буревій думав, що европейська література розкладається. А російська виходить на передове місце… Та вже скоро потому погляди Буревія змінюються». З цим можна погодитись, але наголосити треба на тому, що, повертаючись до свого політичного досвіду, письменник згодом дійсно переглядає власні погляди і відходить від тимчасового «русофільства». Проте саме К. Буревій самим стилем свого буття наснажував молодших колеґ, подаючи приклад справжньої громадянської відваги і підтримуючи цим колеґ, зокрема того ж Ю. Лавріненка, коли той скаржився, що «більшовицька Москва ненавидить усяку Україну, може пролетарську ще більш, аніж буржуазну… Бона б'є Україну на смерть».

Обкладинка книги Костя Буревія «Павло Полуботок». 1948 рік

Фактично ж, працюючи вже у «Новій Ґенерації» та «Літературному ярмарку», К. Буревій надалі пов’язує розвиток української культури саме із «загниваючим» Заходом. Трохи іншої думки був письменник про суто політичний бік цієї справи, коли зазначав, що «Захід двічі загнав Україну на вимушений і нерівний компроміс з Москвою: раз на базі Переяслава й корони, а раз на базі програми Комінтерну».

Як затих Буревій

Над жартуючими висіло марево знищення.

Ю. Лавріненко

По-перше, Едвард Стріха безсмертний.

К. Буревій

Отже, свій творчий розвиток під ту пору К. Буревій продовжував поєднувати з існуванням у власній особі викритого пародійного персонажа — Едварда Стріхи, який фактично береться на озброєння тими силами, проти яких Стріха свого часу виступав. Про це 1929-го року «Бюлетень Аванґарду» подавав такі відомості: «Едвард Стріха все літає між Парижем і Москвою з диппочтою, озброєний життєрадісністю, особливо після того, як з доручення „Аванґарду“ шість місяців містифікував журнал „Нову Ґенерацію“, аж поки квартиранти його не видали».

Насправді ж починався найтяжчий період у житті письменника, пов’язаний з подальшою політикою Москви в Україні. Тож ще в грудні 1928-го року редактор «Аванґарду» Валеріян Поліщук у листі до свого нового співробітника попереджав: «Едвард Стріха може жити на наших сторінках, але ми самі до твору, що першим буде уміщений, дамо примітку без вихилясів, скромно роз'яснивши та й уже». Таким чином «роз’яснений» Стріха входить в історію української літератури майже фізично, але в іншій іпостасі, оскільки войовничого його духу, як було зазначено вище, до тієї історії самі ж брати-українці вже не допускають.

У побутовому ж пляні «Бюлетень Аванґарду» звітував перед своїми читачами про те, що «белетрист і критик Кость Буревій міняє свою московську квартиру на харківську і з осени працюватиме найближчим робітником в редакції „Аванґарду“».

Влітку 1929-го року К. Буревій опиняється в Харкові. «Одного дня, в трамваї, зустрілися „друзі“ — Семенко і Стріха, — згадувала дочка письменника. — Познайомив їх Валеріян Поліщук. Семенко зняв капелюха з Стріхи й сказав, що той дійсно гарний. Мало не розцілував. Проїхали трамваєм до кінцевої зупинки, а потім повернулися назад до міста. Весь час жартували, згадуючи недавню неприязнь. Більше „друзі“ не зустрічалися».

Отже, саме в Харкові театральне обдарування К. Буревія сягає своїх висот. На початку 1930-их років письменник працює над ревіями «Опортунія» та «Чотири Чемберлени», в постановах яких беруть участь такі уславлені українські мистці, як Лесь Курбас, Гнат Хоткевич, актори Наталя Ужвій, Йосип Гірняк та ін. Ці п’єси, а також буфонада «Овечі сльози», було поставлено в театрі «Березіль» у сезонах 1930—31-го та 1931—32-го років. Зокрема, про постановку «Чотири Чемберлени» дочка письменника згадувала: «П'єса, яку дуже лаяли і критикували, пройшла понад 100 разів. Під час ґастролей театру вагон з декораціями було спалено. Відновити автентичні гуцульські костюми не було можливо. Комсомольський актив театру, на чолі з Макаренком, вирішив створити нову, ура-комуністичну, версію. Ця вистава успіху не мала і пройшла лише кілька разів. Проте, в довідниках про „Чотири Чемберлени“ пишеться, що автор не Кость Буревій, а колектив театру».

На інші роботи К. Буревія періоду 1930-их років, зокрема на тюремні мемуари «Мертві петлі», буфонаду «Овечі сльози», монографію «Драматургія Ромена Роляна» (дисертація, захищена в ГІТІС у 1934 p.), а також спогади Муратової-Пясковської й Сабініна (були вже в друкові) — донедавна утримували авторську монополію КГБ та видавництва, в яких свого часу зникли неопублікованими ці твори.

Отже, попри всю примусовість «українізації» тих років, твори українських мистців зникали, театральні костюми горіли… Горіли й мости за К. Буревієм, разом із тими масками, що їх одягав письменник, переходячи свої мости. Але безжально гострими залишалися його виступи проти тієї сили, що палила Україну — сили, яка знищувала всі думки про самостійність національної культури. Гинули українські школи, Академія наук, література й мистецтво. Гинув і Буревій.

Від 1932-го року К. Буревія не наважується друкувати жадне видання. Тоді й виникають неоковирні Варвара Жукова і Нахтеборенг — псевдоніми, за якими вимушений був ховатися письменник задля якогось там газетярського заробітку. Він розпродує власні речі, серед яких була театральна бібліотека, друга за цінністю з приватних бібліотек в Україні. Було спродано і єдину письменницьку зброю — друкарську машинку. На ті часи серед приречених письменників набувала сили практика вимушеного переховування по рідних та знайомих. Але це вже була агонія. Змінює адреси помешкання також К. Буревій, сподіваючись неминучого арешту.

Взяли його восени 1934-го року в Москві, долучивши до процесу українського центру білоґвардійців-терористів, в якому брали участь ще 34 письменники. «В київській в’язниці наприкінці грудня 1934 чи в січні 1935, Буревій був один із тих, які у відповідь на прочитаний підсудним вирок смерти зірвали всіх присутніх до останнього повстання, — згадував Ю. Лавріненко. — Повстання і бій у судовій залі. Це була моторошна картина безнадійного опору до кінця, прокляття катам, вигуки грядущої розплати, галас, купа тіл. Їх усіх повалили нарешті на підлогу, пов’язали і понесли, як трупи, у смертні камери. Так затих Буревій».

Історія п’єси «Павло Полуботок» К. Буревія не менш трагічна. Написана в 1928-му році, вона підтримала антиросійську фронду Хвильового, потрапивши в опалу разом зі своїм автором. Адже крамольний сюжет драми говорив, що дружба України з Росією історично неможлива. «О! Я тепер добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки!» — вигукує в творі гетьман Полуботок, ув’язнений у Петропавловській фортеці. У 1934-му році К. Буревій був розстріляний. Удову з