Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

натомість повну орієнтацію на «психологічну Европу». Цим самим він відкрив питання про подальшу творчу кваліфікацію письменників та необхідність розриву з «центром всесоюзного міщанства» (як він визначив ролю Москви). Але наївні були сподівання М. Хвильового на те, що «центр», втративши партійну пильність, не помітить його істинного прагнення — бачити Україну самостійною, навіть в ім’я офіційної ідеології.

Кость Буревій

Отже, незабаром секретар КП(б)У Л. Каганович отримує листа від генерального секретаря І. Сталіна, в якому надається належна оцінка вищезгаданих підступів і, зокрема, зазначається: «У той час, коли західноевропейські пролетарі та їхні комуністичні партії повні симпатії до Москви, український комуніст Хвильовий не має нічого іншого сказати на користь Москви, крім того, як закликати усіх українських діячів до втечі від Москви, якомога швидше. І це називається інтернаціоналізмом?» У зв’язку з цим, «покаяння» М. Хвильового, що побачило світ у вигляді його листа до журналу «Комуніст», аж ніяк не виглядає дивним. Цим жестом, зробленим за порадою того ж Л. Кагановича, М. Хвильовий відкрив сезон цих документів доби, що успішно завершили неоковирну «літературну дискусію».

Тим же шляхом змушений був піти також Едвард Стріха, стиснутий умовами, за якими подальше сатиричне загравання з офіційною ідеологією було вже неможливе. «Стріха починався весело, — листувала дочка поета до автора сих рядків. — Це був жарт тяжко хворого Костя Буревія, якому після операції лікарі заборонили займатися неприємною роботою, заборонили сумні думки і розмови. І от, лежачи в ліжку, Буревій починає розважатися — пише пародези й надсилає їх разом з листами до Семенка».

Але завершення історії про Едварда Стріху було не дуже веселим.

Слідом за М. Хвильовим, а саме у квітні 1930-го року, Стріхою була написана його власна «Автоекзекуція» як відповідь на всі запитання щодо мітичної особи Едварда Стріхи. Але навіть тут проявилась поетова «геніяльність», бо «покаяння» мало вигляд звичайнісінької пародії на стиль партійної критики. Ці передостанні, як виявилось, виступи поета співпали з початком «великого перелому», або краще сказати — великого розгрому в Україні. Ті сили, що цькували українську інтеліґенцію, розуміли, що її відродження означало виразну тенденцію українського народу до самостійности, а надалі й до відриву України від Росії. Тому природно, що саме на цей період культурного розквіту нації припадає початок жорстоких репресій проти українських мистців.

Так, року 1929-го відбувся широковідомий процес проти СВУ (Спілка визволення України), на якому було 45 обвинувачених на чолі з академіком С. Єфремовим і який фактично спричинився до утворення «єдиного Фронту проти українських буржуазних культурників». Надалі, як знати, розпочалася доба масового винищення інтелектуального потенціялу України на підставі загальної централізації мистецьких кадрів, яка значно полегшила проведення майбутніх репресій.

Про цей час В. Антоненко-Давидович значив у 1933-му році: «Все скінчено. Всякі дальші насильства над собою, самокритика, критика інших, вдавання відданости владі — все-все лише ганьба, яка нічим не виправдається. Все, що ми могли б тут робити, буде лише ганьбою. Ми відстали від свого часу на пару років: епоха доцільного компромісу кінчилась разом із двадцятими роками…»

Саме після цього з офіційної української літератури повністю випаровується образ мітичного Едварда Стріхи, і заступає його не менш видатна постать українського письменника, публіциста й політичного діяча. Отже, ніхто не здогадувався, що під маскою Едварда Стріхи ховався 39-річний московський літератор Костянтин Степанович Буревій, чиє прізвище за бажанням можна було легко відшукати у Великій радянській енциклопедії (1928 р.) поруч із Бухаріним. Звідти вільно було довідатись, що літературною працею він став займатися лише від 1923-го року, а до цього з 15-літнього віку перебував на партійній роботі, неодноразово підлягав арештам і висилкам, був членом російських Установчих зборів за есерівським списком, організатором Поволзького повстання проти більшовиків, колишнім соратником Скрипника, Петровського, Єнукідзе…

Після організації антибільшовицького Поволзького повстання К. Буревій бере участь у складанні мирного договору з радянською владою, що спричиняється до розколу в рядах есерів, а надалі і до розвалу партії у 1922-му році.

Про ті часи К. Буревій розповідає у книжці своїх спогадів «Мертві петлі», які загинули свого часу в НКВД. Зокрема, Ю. Лавріненко, котрий спілкувався з К. Буревієм у 1933—34-их роках, згадує про цей твір: «Кость Степанович читав мені свої спогади з 1903—1917 років — „Мертві петлі“, над якими тоді працював. Це був твір неспокійного серця і гострого ока. З 15 років життя участь у есерівському підпіллі, в селянських заворушеннях 1903–1905 років, тюрми… Втечі, знов тюрми і заслання на Єнісей, зустрічі там із Скрипником і Петровським, з Бурцевим, Л. В. Каменевим, Єнукідзе, знов утеча, знов тюрми (він сидів у 68 тюрмах імперії), заслання в Карелію — справжні мертві петлі».

Відійшовши від політичної діяльности, К. Буревій займається літературою. Писати й друкуватися він почав рано, можна згадати про його відповідальну роботу в редакції напівлеґальної газети «Мысль» (Петербурґ, 1913 р.) Вже у 1920-их роках, працюючи економістом-інструктором преси в Сільгоспсоюзі та ВСНГ, Буревій редаґує сільськогосподарські видання, а згодом повністю переходить на громадську роботу.

Від 1919-го по 1929-ий рік, перебуваючи в Москві, К. Буревій починає займатися популяризацією української літератури й мистецтва. Творча спадщина письменника цих років вражає своєю багатогранністю та свідомою спрямованістю в бік продовження української справи. Мистецька енергія цього «політичного діяча чималого формату» (Ю. Шерех) успішно перевтілюється у не менш значущі результати культурної праці — його лекції, влаштування виставок (бойчукісти, Северин), участь у роботі Українського відділу Академії наук — репрезентували національну культуру України в Москві на належному рівні. Видавництво СІМ («Село і Місто»), організоване К. Буревієм, видавало, наприклад, заборонені твори українських письменників; Товариство друзів українського театру, створене ним же при Українському клюбі в Москві, передувало виникненню у 1927-му році московської Української театральної студії. Ця остання, продовжуючи «березолівські» традиції, набуває статусу державного театру, але згодом, у 1933-му, розвалюється.

Але про те, що московський діяч Буревій — задерикуватий поет-футурист Едвард Стріха, ніхто, ясна річ, не здогадувався. «Лише мама, її подруга і я — семирічна були посвячені в цей секрет, — згадувала дочка письменника. — Коли прибігали й розпитували про Стріху семенкові „шпигуни“, батько дивувався: „Ви не зустріли його на сходах? На ньому плащ в чорну і жовту клітку! Він, мабуть, і досі чекає трамваю на зупинці!“ Коляда і Чужий стрімголов збігали сходами з п’ятого поверху. Верталися задихані — розминулися. Розпитували маму і мене. Я мудро казала, що він красивий, дарує мені цукерки і мандарини».

До московського періоду належить також написання К. Буревієм таких творів, як роман «Хами», низки критичних статей про А. Блока, С. Єсеніна, Т. Шевченка, а також полеміка з М. Семенком.

Займаючись театром і ставши згодом театрознавцем, К. Буревій не кидає літературної праці, на теренах якої змагається часом у