Читати книгу - "Час жити і Час помирати"

уже не бліндаж, а шматок бетону, який хилився з боку на бік посеред багна, немов корабель під час шторму. Півдюжини снарядів, що впали поруч, вибили його з землі. Після кожного вибуху всі, хто в ньому засів, валилися на стіни.

Гребер ніяк не міг перев’язати собі плече, зачеплене кулею. Він десь знайшов у флязі трохи коньяку і вилив його на рану. Бліндаж і далі розгойдувався і гудів, але це був уже не корабель, що попав у шторм, а підводний човен, який повз по дну з пошкодженими двигунами. Не існувало більше й часу, його теж розстріляли. Всі причаїлися в темряві й чекали. І не було більше міста в Німеччині, в якому він побував два тижні тому. Не було ніякої відпустки. Ніякої Елізабет. Все це йому лише примарилося в лихоманці між життям і смертю — півгодини жахливого сну, в якому знялася й погасла ракета. Існував тільки бліндаж.

Російські легкі танки прорвали оборону. За ними йшла піхота. Рота пропустила танки і взяла піхоту під перехресний вогонь. Гарячі дула кулеметів обпікали руки. Люди стріляли далі. Російська артилерія їм більше не загрожувала. Два танки розвернулися, підійшли ближче й відкрили вогонь. Їм було легко, вони не зустріли опору. Кулемети були безсилі перед танками. Тоді почали цілитися в оглядові щілини, але влучити в них можна було тільки випадково. Танки вийшли з-під обстрілу і стріляли далі. Бліндаж здригався, летіли уламки бетону.

— Ручні гранати! — гукнув Райнеке. Він узяв в’язку гранат, закинув їх за плече і поповз до виходу. Після одного із залпів виліз надвір і сховався за бліндажем.

— Обом кулеметам стріляти по танках! — скомандував Рае. Вони спробували прикрити Райнеке, який хотів збоку підповзти до танків і в’язкою гранат підірвати гусениці. Це була майже безнадійна справа. Росіяни відкрили кулеметний вогонь.

Через деякий час один з танків замовк. Але вибуху ніхто не чув.

— Ми таки його накрили! — вигукнув Іммерман.

Танк більше не стріляв. Кулемети почали обстрілювати другий танк, який відразу розвернувся і зник.

— Прорвалося шість танків, — закричав Рае. — Вони ще вернуться. Перехресний вогонь з усіх кулеметів! Треба затримати піхоту.

— А де Райнеке? — спитав Іммерман, коли вони знову трохи отямились. Ніхто не знав. Райнеке не вернувся.

Вони протрималися до вечора. Бліндажі поступово перемелювались, але обидва ще вели вогонь, щоправда, слабший. Боєприпасів залишалося все менше. Солдати їли консерви і запивали водою з воронок. Гіршману прострелило руку.

Сонце припікало. В небі пливли величезні, блискучі хмари. Бліндаж пропах кров’ю і порохом. Трупи надворі почали розбухати. Хто міг, заснув. Ніхто не знав — відрізано їх чи ще існує зв’язок.

Надвечір вогонь подужчав. Потім раптово майже зовсім припинився. Вони повилазили з бліндажа, чекаючи атаки. Її не було. Минуло ще дві години. Ці дві години вимотали їх більше, ніж бій.

О третій годині ранку від дота не залишилося нічого, крім понівеченої маси сталі й бетону. Довелося вийти. Шістьох було вбито, трьох поранено. Треба було відходити назад. Пораненого в живіт удалося протягти кілька сот метрів, потім він помер.

Росіяни знов пішли в атаку. В роті лишилося тільки два кулемети. Всі залягли у воронці й оборонялися. Потім знову відступили. Росіяни гадали, що їх більше, ніж було насправді, і це їх рятувало. Коли залягли вдруге, вбило Зауера. Куля влучила йому в голову, і він помер відразу. Трохи далі вбило Гіршмана, коли той перебігав. Він повільно перевернувся і застиг. Гребер стягнув його у воронку. Він почав сповзати, а потім покотився на дно. Груди в нього були прострелені. Обшукуючи його кишені, Гребер знайшов закривавлений гаманець і взяв з собою.

Вони дісталися до другої лінії оборони. І згодом надійшов наказ відступати далі. Роту вивели з бою. Запасна позиція стала передовою. Вони знову відійшли на кілька кілометрів. В роті лишилося всього тридцять чоловік. Через день роту поповнили до ста двадцяти.

Гребер розшукав Фрезенбурга в польовому госпіталі. Це був нашвидкуруч обладнаний барак. Ліву ногу у Фрезенбурга розтрощило.

— Збираються ампутувати, — сказав він — Якийсь нікчемний асистентик. Нічого іншого не вміє. Я наполіг, щоб завтра мене вивезли. Краще нехай ногу спершу огляне якась тямуща людина.

Він лежав на похідному ліжку з дротяною шиною на коліні. Ліжко стояло біля відчиненого вікна. З нього було видно клапоть рівнини; на лузі цвіли червоні, жовті, сині квіти. Повітря в кімнаті було важке. Тут лежало ще троє поранених.

— Як там Рае? — спитав Фрезенбург.

— Поранений в руку. Кістка ціла.

— Він у госпіталі?

— Ні. Залишився в роті.

— Я так і думав. — Фрезенбург поморщився. Один бік обличчя в нього усміхався, другий, зі шрамом, лишився непорушним. — Багато хто не хоче в тил. Рае теж.

— Чому?

— Він у відчаї. Жодної надії. І жодної віри.

Гребер подивився на жовте, мов пергамент, обличчя.

— А ти?

— Не знаю. Спершу треба дати лад ось цьому. — І він показав на дротяну шину.

У вікно повіяв теплий вітерець з лугу.

— Чудово, еге ж? — мовив Фрезенбург. — Коли лежав сніг, ми думали, що в цій країні ніколи не буває літа. Аж воно раптом настало. Та ще й жарке.

— Так.

— Як там удома?

— Не знаю. У мене те й друге просто не вкладається в голові. Відпустка й оце. Раніше ще сяк-так. Тепер — ні. Надто різні світи. Я вже не знаю, де ж, зрештою, дійсність?

— А хто знає?

— Раніше я думав, що знаю. Там, удома, я ніби знайшов щось справжнє. А тепер не знаю. Все минуло надто швидко. І надто далеко це було від того, що діється тут. Там мені навіть здавалося, що я більше не буду вбивати.

— Це здавалося багатьом.

— Так. Тобі дуже боляче?

Фрезенбург похитав головою.

— У цьому свинюшнику знайшлося дещо таке, на що годі було й сподіватися: морфій. Мені зробили уколи, вони ще діють. Біль узагалі є, але немовби болить у когось іншого. Ще годину чи дві можу думати.

— Прийде санітарний поїзд?

— Тут є санітарна автомашина. Вона довезе нас до сусідньої станції.

— Скоро вже нікого з наших тут не залишиться, — сказав Гребер. — Ось і ти від’їжджаєш.

— Можливо, мене ще раз так стулять докупи, що я вернусь.

Вони подивились один на одного. Обидва знали, що цього не станеться.

— Я сподіваюся, — мовив Фрезенбург. — Принаймні протягом цих двох годин, поки діє морфій. Інколи шмат життя може бути з біса коротким, правда ж? А потім починається інший, про який не маєш жодного уявлення. Це вже друга війна в моєму житті.

— А що ти робитимеш потім? Ти вже думав?