Читати книгу - "Мотря"

— Авжеж. Та не зараз... А я, знаєте, сестро, щоб не скучати в дорозі, та взяла пляшечку запіканки, славна яка!

— А в мене за пазухою плящина старого винця, — відповіла друга, і обі усміхнулися, вдоволені, що недаром їдуть.

— Не знаю, чим нас Любов Федорівна пожалує за труд.

— Добрим словом, — то певно, — моргнули до себе. Розумілися.

В коморі сидів Кочубей. Позіхав і рукою тер чоло. Ніс йому видовжився, очі змаліли й потускли. Цілий він зробився нижчий якийсь і тонший, ніби перед собою втікав.

— Ось воно як, — говорив до себе. — У монастир. Кочубеєва Мотря у монастир їде.

— Краще, ніж у наложниці гетьманські, — відповіла Любов Федорівна.

— Так краще, як ти хочеш. Недобра ти жінка. Не мати ти, мачуха, безсердечна мачуха, відьма. Ось воно як!

— Мовчи! — засичала Любов Федорівна.

В комору увійшла Мотря. Довга шубa, чорним сукном крита, чорна шапочка, чорні чобітки на ногах. Та з того чорного вбрання її обличчя визирало ще кращим і ще живішим, як звичайно.

— Я готова! — сказала, кидаючися батькові до ніг. Кочубей десять пальців зарив у волосся, його голова вдарила об стіл.

— Не хочу я того, не хочу, не хочу! — кричав.

Мотря устами доторкнулася його рук, встала й підійшла до мами.

Любов Федорівна стояла горда, ніби вона не знати якого подвигу довершила. Обома руками тримала велику золі ікону. Підняла її і поблагословила доньку.

Мотря поцілувала ікону і мамину руку. І одна і друга були зимні, як,лід. Повернулася і вийшла. Скоро, скоро, лише дальше, щоби дальше від них!

Перед нею ішли дві жінки, готові на все.

Відчинялися перед Мотрею й зачинялися старі низ двері, котрих доторкалася вона дитиною малою, переступала добре відомі пороги — востаннє.

Скорше, скорше ходім!

Ускочила в сані й обтулила собі ноги.

— Де ж мій чура? — питалася. — Певно, спить. Не знає, що його паня у монастир іде.

Післала батьковому дворові останній привіт.

Напроти неї сиділи обі паніматки, як відьми. Хтось затріснув дверці, сані посунулися шляхом.

Мотря не могла зібрати гадок. В її голові, як у вітряку. Гадка майне і щезає, а за нею друга, третя, десята. Лопотять млинські крила. Якась нечиста сила обертає ними. Застановити, застановити їх. І чому раз не застановиться усе кругом? Хтось пустив собі отсю велику і глупу іграшку, що зветься світ, як діти пускають фригу, й вона вертиться тисячі літ, не знати, пощо й нащо. Хай би раз стала і заспокоїлася. Родяться люди, турбуються, метушаться, живуть, умирають і знов, і знов. Пощо, нащо, яка тому остаточна ціль?.. Спинити!.. Гарно їхати. Так гладко сунуться сані по снігу. Коли б так можна їхати, їхати, аж на другий світ... Тільки ж які її опікуни погані, як відьми! Щось шепчуть до себе, киваються, як ганчірки на плоті. Гидкі! Прогнати б їх... Гарно було б дивитися, коли б вони, попідносивши спідниці, брели снігами назад...

Мотря глянула у вікно: "Ця дорога на замок веде. Там Марія Федорівна хора лежить. Нема її кому доглядати, нема кому розважити доброї тітки. Мотря у монастир їде...

А отсей другий шлях на Гончарівку біжить, до гетьманської палати. Там тепер біла паня по покоях ходить. Горе тому, на кого вона гляне... Може, та біла паня — то вона, Мотря?"

Замикає очі. Дивитися не може на тих дві пари зіниць, що за нею стежать. Заснути і збудитися в келії чернечій. Там спокій. Дзвін на всенощну гуде. Мотря до монастирської церкви перший слід на білім снігу топче. За гетьмана і за батька молитися іде.

Відьми гадають, що вона заснула. Витягають пляшки і п'ють. Запах алкоголю Мотрю п'янить. Вона стерпіти його не може. Зірватися, вхопити ті пляшки і жбурнути в лоб обом!.. Твердолобі черепи сильніші від скла... Сиди!

Мотря вдивляється у сніг. Її гадки заспокоюються дещо. Що вона зробила? Не треба було добровільно годитися на монастир. Це ж вона зруйнувала свою будучність! Що вона тепер? Не людина, а тінь колишньої Мотрі. І для кого і пощо воно? Для батька? Батько обіцяв добути її на світ. А коли мати згоди своєї не дасть? Тоді все пропало. Поволічеться Мотря по болотнистій дорозі, в осінню сльоту з нудьгою в душі. Минатимуть літа, як придорожнє каміння...

Краще зробити собі кінець... У неї за поясом стилет.

Взяла на всякий припадок. Діамантовий перстень на пальці. Від нього...

Її думки перервав крик.

Це візник скрикнув і замовк, ніби йому хтось затулив уста. Сани скрутили вбік. Женуть. Нараз зупиняються, — стали. Хтось відпрягає коні. Тупцюють якісь люди, суєтяться.

— А Мотрині опікунки сплять. Поспиралися на себе, ніби щось собі шепочуть. На подолках порожні пляшки...

Мотрі гидко, не страшно. Чого боятися?

Монастир страшніший.

Добула стилет і відчинила дверці. Вийшла. Глибоко запала в сніг. Вітер мало не звалив її. Обступили її якісь люди. Сажею почорнені обличчя.

— Панночко, не бійтеся. Свої. Не зробимо вам кривди.

Вхопили її і посадили на коня.

Направо й наліво їздці, а один спереду, другий за нею, щоб не втекла, — женуть.

Мотрю обвіяв свіжий зимний вітер. Заграла кров, в голові зробилося ясно. В санях вона сиділа, як п'яна, її везли, як невільницю, тут вона поза межами маминої злості й сили.

Їде. Куди? Все одно — не до монастиря. І не в Батурин. По напрямі дороги бачить, що, скорше, в Бахмач.

Як рано тішилася сонцем, так тепер волі рада. Яка це воля? Все одно — воля. Якщо не те — стилет. В перстені є отруя. Вона панею свого життя і смерті. Коли закличе — послушна смерть прийде.

Коні женуть. По коліна, по черева западаються в сні бо їдуть навмання...

Що скаже батько?.. Це вже його діло. Вона своє зробила, добровільно вступилася мамі з очей. Мама... Порубай її на шматочки, а ще кожний казатиме: а так, а таки так!..

Приїде Любов Федорівна до монастиря провідати Мотрю, а її нема. Не доїхала.

Цікаво побачити б тоді Любов Федорівну.

Сніг паде. Між кінською гривою і Мотриними руками лежить ціла