Читати книгу - "Моє сторіччя"

226
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87 88 ... 107
Перейти на сторінку:
паркету — і теж підкрутив звук у «ящику». І з тієї миті про зимові шини більше не згадували. Цю проблему мало вирішити нове літочислення, «справжні гроші». Вони випили рештки горілки і побігли на Інваліденштрассе, де вже зібралася купа народу, навіть утворився корок, в якому застрягло більше «трабантів», ніж «вартбурґів», — і всі хотіли потрапити до пункту перетину кордону, що сьогодні якимось дивом був відчинений. А хто уважно слухав, той міг почути, що кожен, майже кожен, хто пішки чи в «трабанті» хотів потрапити на Захід, повторював голосно або пошепки: «Не може бути!» — фразу, яку вигукнув на під’їзді до Белєндорфа і я, однак я після цього знову поринув у свої думки.

Я тільки забув спитати свого знайомця, як, коли і за які гроші він дістав-таки зимові шини. І ще я хотів би знати, чи святкував він настання нового, 1990-го, року, в Рудних горах разом зі своєю дружиною, яка була в НДР досить відомою ковзаняркою. Бо життя так чи інакше тривало.

1990

Ми зустрілися в Лейпциґу не лише для того, щоб спостерігати за процесом підрахунку голосів. Якоб і Леонора Зуль приїхали з Португалії й зупинилися в готелі «Меркурій» неподалік від вокзалу. А ми з Уте прибули зі Штральзунда, і нас поселив у своєму будинку в передмісті Відеріч один аптекар, якого я знав ще з лейпцизького «Круглого столу». Весь день пополудні ми ходили слідами Якоба. Він виріс у робітничому кварталі, що раніше називався Отч, а тепер — Маркклеєберґ. Спочатку до Америки виїхав його батько разом із молодшими братами. Батько Якоба, Авраам Зуль, був учителем і викладав німецьку та ідиш у єврейській гімназії. У тридцять восьмому за ним поїхав п’ятнадцятирічний Якоб. Лишилася тільки мати, оскільки їхній шлюб із батьком розпався, але потім і їй довелося втікати — до Польщі, Литви, Латвії, де її в кінці літа 1941-го наздогнали німецькі війська й вона була розстріляна охоронцями «під час спроби втечі», як це називали згодом. Чоловікові й синам не вдалося назбирати в Америці достатньо грошей для її візи до США — останньої надії для дружини та матері. Ті їхні марні намагання Якоб іноді згадував, говорити про це йому було дуже нелегко, він затинався і часто змовкав.

І хоча його вже зраджували ноги, однак він невтомно показував нам будинок, де вони колись жили, задній двір, де сушилася білизна, свою школу, а на сусідній вулиці — спортзал. На задньому дворі відбулося «побачення» з палицею, на якій колись вибивали килими. І зраділий Якоб раз за разом показував нам цей релікт часів своєї юності. Він схиляв голову набік, заплющував очі, наче дослухаючись до ритмічних ударів, наче на задньому дворі, як і раніше, метушилися люди. А потім він попросив Леонору сфотографувати його на тлі емальованої таблички, де під датою 01.05.1982 була написана офіційна похвала: «Зразкова житлова громада міста Маркклеєберґ». Так само він зупинився і перед синіми, на жаль зачиненими, дверима спортзалу, над якими суворо дивився в далеч зі своєї ніші бюст Яна, батька гімнастики, засновника спортивного руху німецької молоді.

— Ні, — сказав Якоб, — ми не мали нічого спільного з багатими євреями у хутрах із середмістя. Тут жили євреї й неєвреї, серед них і нацисти, але самі лише дрібні службовці та робітники.

Після цього Якоб захотів додому, з нього було досить вражень.

Поразку на виборах ми зустріли в «Домі демократії» на Бернард-Ґьорінґштрассе, куди нас провів юний фахівець із будівельних технологій. Там віднедавна містилися офіси організацій, що боролися за громадянські права. Спершу ми пішли до «Зелених», потім — до «Спілки 90». Всюди сиділи на стільцях і навпочіпки та стояли молоді люди — і вдивлялися в екрани телевізорів. Леонора зробила кілька фотографій, на яких і досі можна розгледіти німий жах на обличчях людей після першого підрахунку голосів. Одна молода жінка затулила обличчя руками. Всім було очевидно, що ХДС однозначно переможе.

— Ну що ж, — сказав Якоб, — так воно все й відбувається у демократичному суспільстві.

Наступного дня, проходячи повз бічний вхід до церкви Ніколайкірхе, звідки восени минулого року стартували понеділкові демонстрації, ми побачили на паркані з рифленої бляхи невеликий плакат із написом синьою фарбою в такому ж синьому обрамленні — він імітував табличку з назвою вулиці. Ми прочитали: «Площа обдурених». А внизу маленькими літерами було дописано: «Привіт від дітей Жовтня. Ми все ще тут».

Наш аптекар теж голосував за ХДС:

— Та все через ті кляті гроші. Я вже й сам шкодую…

Перш ніж ми попрощалися з ним, він показав нам — зі сповненою самоповаги гордістю саксонця, який і за соціалізму не втратив своєї практичності, — свої володіння із басейном та садом. Поряд з невеличким ставком ми побачили бронзову голову Ґьоте заввишки півтора метра, що її наш господар виміняв за великий моток мідного дроту — в момент, коли величезну голову поета збиралися відправити на переплавку. Нас подивував розкішний канделябр у його садку: його, разом з іншими канделябрами, неминуче продали би в Голландію за валюту, якби нашому аптекареві не вдалося заграбастати, або, як висловився він сам, «врятувати» цей екземпляр. Так само він заховав, аби потім прикрасити ними свій сад, і дві лабрадоритові колони та порфірову чашу з цвинтаря, що його збиралися зрівняти із землею. А ще ми всюди бачили кам’яні й чавунні сидіння, хоча ними він майже не користувався, бо рідко коли сидів.

1 ... 86 87 88 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моє сторіччя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моє сторіччя"