Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

до балачки, а весь час дивилася на прислужника та підморгувала йому.

– Хоч ти вже мовчи! – гримнув злісно на неї Борис. – Ніколи я не сподівався, що станеться таке... – промовив крізь сльози.

Борисові сльози зворушили управителя.

– Не плакай ти... не плакай... – сказав він ласкаво й чуло.

– Ой, змилуйтеся, Фрику Карловичу! – впавши навколішки, благав Борис. – Пождіть, поки приїде пан. Пождіть, щоб вірного раба не втопити... Дозвольте-бо мені знайти й привести сюди оту дівчину, що я обрав... Гукніть сюди Петруню або Григора, то вони вам скажуть, що пан давали наказа не оцій, а іншій дівчині...

– Ні, не так. Не буде так, – одмовив німець, крутнувши головою. – Не треба говорити, бо я все догадався. Я знаю пана, що він уміє говорити так, а зробити, як треба. Я чув, що він з тобою сердився сьогодні. Що мені будуть говорити дуже дурний Петруня та дуже розумний Григор, коли ось є такий папірець, що підписував сам пан? А яка в тебе є дівчина, то мені ніколи знати. Ось, може, пан захоче зараз повернутися з дороги, а я ще не зробив, як треба, не дружив тебе...

– Що ж... нехай так... – приголомшено промовив Борис, підводячись на ноги. – Мушу коритися, бо панський гнів страшний... А ти?.. Де ти на лишенько моє взялася отака? – сказав він, дивлячись з огидою на Гапку.

– Дивись тобі, який! Він кращої хотів, а я неначе вже така погана?

Веселий шлюб

З чорного двору з’явилася Іваниха, а за нею дівчина, що несла на вкритім рушниками тарелі хустку та образи. Тітка ще не знала, яке лихо впало на голову її небожа, бо йшла з веселим обличчям, але, наближаючись, побачила сумного дуже Бориса, стурбованого управителя, а біля них дурну Гапку, і зрозуміла, що сталося.

– Ой, Матінко Божа!.. Оцю?!.. Оця?!.. – запитала з жахом Бориса, вказуючи на Гапку.

– Ач, заоцякала, гладка відьма! – сердито сказала Гапка.

– От золотко яке... – хитнула Іваниха головою в бік Гапки. – Ох, лишенько ж ти наше... Казала ж я тобі, Борисику любенький: коли пан погодилися, то це щось недарма... Отож вони тоді розгнівалися на тебе... Казала ж я... казала.. – захлипала тітка.

– Іваниха, мовчай! – сказав Фрик. – Я знаю панський думка. Я разом догадався. А ти гукай сюди дівчат.

Але дівчата йшли вже самі з садка. Ішли невеселі, похмурі.

– Ідіть сюди всі! – гукнула Іваниха. – Знайшли оту?

Дівчата мовчали.

– Ну, будемо збиратися ходити до попа, – сказав Фрик.

Дівчата, почувши оте й глянувши на Гапку та сумного Бориса з Іванихою, подивилися одна на одну, і очі в них заблищали радістю. Вони зрозуміли, що сталося Борисові лихо.

– Фрику Карловичу, – звернувся Борис до управителя. – Ось вам дівчата скажуть, вони чули, вони бачили, що пан давали наказа не оцій, а другій дівчині, – вхопився він за останню надію. – Ану, кажіть, ви чули й бачили, яку дівчину дозволили мені взяти їх ясність пан? Кажіть! Оцю, чи не оцю? – запитав дівчат, дивлячись на них грізно.

Так само дивилася на дівчат грізно й Іваниха, мов наказуючи очима, щоб вони казали на користь Борисові. Але дівчата не злякалися чогось грізних поглядів небожа й тітки. Видно було, що деякі з них не зрозуміли гаразд, що треба казати, а через те й мовчали. А проте, знайшлася серед них догадлива й метка.

– Либонь оцю. А так. Звеліли взяти Гапку! – сказала вона.

– Чи так, дівчатонька? – запитала вона всіх подружок і прикусила губу, щоб не засміятися.

– А так! Так! Оцю! Звеліли взяти Гапку! – прощебетали весело дівчата.

– Пропали б ви всі! – сказав гнівно Борис і аж скрипнув зубами від злости.

– Ну, знатимете ж ви, прокляті сучки! – просичала гадюкою Іваниха.

– Ну, годі говорити. Я сам собі знав усе, – промовив Фрик. – Треба ходити до церкви.

– Атож. Давно час, – обізвалася Гапка.

Усі зареготали, окрім Бориса та Іванихи.

– Скортіло цілуватися, Гапусю? – запитала смілива дівчина.

– Еге ж! – одповіла Гапка, посміхнувшись і розтягнувши трохи не до вух свого рота.

Зареготали дівчата ще дужче.

– Ну, буде вже сміх! – сказав управитель. – Ставайте раз по два!

Дівчата поставали парами.

– Ґут, ґут! Молодці! А ви отак держайте один другий руками, – сказав він Борисові й Гапці, з’єднуючи їхні руки.

– Фрик Карлович навчилися добре дружкувати! – знову сказала смілива дівчина під регіт інших.

– Кажу, не треба сміх! – крикнув Фрик. – Співайте, який треба пісня!

Фрик махнув рукою, дівчата підштовхнули Гапку, щоб вона вела перед у парі, Гапка потягла похнюпленого Бориса, а за ними рушили всі дівчата, співаючи весільної.