Читати книгу - "Привид безрукого ката"

коли минає сорок днів з часу, коли відбулася заміна душ?..

Лев вихопив з рук Бориса календар. Рахував аркушик за аркушем, обслинюючи з нетерплячки пальці.

— Нині, — сказав. — І в договорі термін...

— Отож бо... Далі. Фото. Думаєте, це випадковість? Що ваш батько написав саме нинішню дату три десятки років тому?.. Дзуськи! Взагалі нічого випадкового не буває. Прослідкуйте всі події, що відбувалися з вами. Оцініть! Нічого випадкового не було. Одне якимсь чином пов'язане з другим. І цей ланцюжок привів нас до старого монастиря, де зараз цінителі старовини зробили собі відпочинковий комплекс. І ще — пам'ятайте про Жовківський замок. Думаю, в ньому ключ...

Борисове піднесення передалося Левові. А чого боятися? Що буде, те буде!.. Діяти треба, як каже юне геніальне створіння. Зараз молодь мудра, не те що колись. Лев витягнув з-під подушки ляльку-мотанку й запхав собі в кишеню. Довго вовтузився з черевиками. Взяв легенькі, спортивні, в яких зручно бігати...

— Погнали! — скомандував.

— Зачекайте хвильку, — Борис скривився у хитрій посмішці. — Світ такий, що ним треба бавитися... Навіть у смертельній небезпеці. Ні, у смертельній небезпеці — обов'язково...

Д

Він знав, на що йде. Знесилений, знезкровлений, безрукий, з одними очима, які пожирав біль...

Марічка вже була кругленькою...

Сокира блищала. Він великим пальцем попробував лезо. Порізався...

Війт злякався. Лавник утішився. Народ хотів справедливості. Гудів, як вигнані з вулика на дощ бджоли.

— Це твій син, коханий, — мовила Марічка. — Ми тебе там будемо чекати... — вона була гарна і свята, як Діва Марія.

Марічка стала навколішки. Поклала голову на плаху. Їй трохи заважав живіт.

Кат замахнувся і... стяв собі голову. Сокира просвистіла, вигинаючись, наче змія. Війт полегшено видихнув. Лавник отетерів. Такі рішучі очі львівською бруківкою ніколи не котилися. Марічка припала над головою, цілуючи ці очі. Бона не плакала. Натовп плакав.

51

Зі старовинного під'їзду на вулиці Івана Франка у Львові вийшло дві пані. Вони не були мешканками будинку. Старша — висока і дебела, з увічливим макіяжем, який додавав швидше кумедності, ніж краси. Молодша мала гарну фігуру, ходу манекенниці, з-під шапки звисали цікаві кучері. Чоло пружне, без натяку на зморшки, очі великі і глибокі, вуста незрозумілі, бо не змовкали ні на секунду, зуби здорові і білі, наче крейда... Але довгий ніс псував усе. Несли панянки дебелі сумки з релігійною літературою і чіплялися до кожного перехожого, щоб подарувати книжечку, а заодно поговорити про життя — тлінне і вічне. Чоловік, що було вийшов з машини, припаркованої на тротуарі неподалік, спересердя смачно сплюнув на непорочний сніг і знову ввіпхався у салон — у нього не було настрою спілкуватися з панянками. Тим паче він знав їхні реп'яхові звички — чіплятися без дозволу і не відчіплятися самим...

Панянки зникли за рогом. Були задоволені, як слони. Зайшли в черговий під'їзд, там і розчинились. Щезли з лиця землі, випарувались. Залишивши по собі лишень одіж, як змії залишають стару, зітерту об стежки життя шкіру.

— Ви бачили, Леве Львовичу, як суддя від нас втікав у машину? Ледве пузом не зігнув стояка!.. — сміявся Борис, виймаючи з торби свій одяг. — Негоже претендентові на вічність уникати розмов про Бога, чи не так?..

— Не злослов, а тішся, вундеркінде, — порадив Лев. — Бо твою, — хтозна, а мою пику він упізнав би точно.

Через хвилину двоє чоловіків усілися в знайоме таксі і помчали назустріч долі.

Доля у той нас прикладала мокрого рушника до лоба, бо в голові так бухкало, що здавалось, вона ось-ось розірветься, і віками зібрана картотека доль розчиниться в інформаційному просторі ненаситної галактики. Такої безпорадності Доля ще не переживала ніколи. Декілька доль так заплутались у далекому українському Львові, що не було видно ні кінця, ні краю. Звідки взялися, куди мають слідувати — нуль, повна безодня. А час підпирав. Треба було приймати рішення, щоб і показник був, і щоб перед Богом не червоніти. Знову вп'ялася в монітор, спрямувала всі камери на Львів, запустила які тільки є модерні програми... Доль там судомило. Вони нагадували їй щойно зняті з горища новорічні гірлянди, наспіх стягнені з ялинки, зіжмакані і вкинуті в коробку чекати чергового сяяння. Через лаяння...

«Спокійно, — підбадьорювала себе Доля, — треба всього-на-всього знайти початок, хоча б один, і помаленьку все піде; головне — не метушитися, не панікувати...»

Зателенькав прямий телефон з Верховної Канцелярії. «Гаплик», — подумала Доля і приклала, наче пістолета, тремтячу трубку до скроні. Почула мелодійний голос секретарки:

— Шеф казав не коригувати Львів. Самі заварили, самі хай і їдять, — Доля заплющила очі, її вмить залишили сили, нервова напруга спала — і все, зосередженості наче не було. — Шеф чомусь такий заінтригований, — додала секретарка, — поводить себе, як дитя, що переглядає новий мультик...

— Дякую, — Доля ще раз переконалася, що від долі не втечеш, бо знала все ж таки, що проблем у неї не буде, що вирішиться все само собою, але чомусь переживала... Поводила себе так, як у критичні