Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

півдні Африки, і стримати вигук захвату – ні, це вже понад людських можливостей!

На нещастя, мантікора почула цей окрик, а негайне чхання, що виникло слідом, струснуло височину, на якій вона сиділа. Кузен Бенедикт хотів схопити її, підняв руку, міцно стиснув пальці в кулак – і вхопив лишень кінчик власного носа!

– Прокляття! – вигукнув вчений.

Проте, він одразу взяв себе в руки і всі його подільші дії могли б стати зразком чудової витримки.

Кузен Бенедикт знав, що горбата мантікора майже не літає: вона тільки пурхає з місця на місце, ба навіть перебігає. Саме тому він став на коліна і незабаром йому вдалося побачити за десять дюймів від свого носа чорну цятку, що швидко ковзала в сонячному промінні. Найкраще було не заважати мантікорі, вивчати її на волі. От тільки не слід втрачати її з поля зору.

– Спіймати мантікору, – промовив до себе кузен Бенедикт, – означає ризик розчавити її. Ні! Я піду за нею. Я милуватимуся нею! А зловити її я завжди встигну.

Чи помилявся кузен Бенедикт? Як би там не було, він став на карачки, уткнувся носом в землю, немов мисливський собака, що зачув слід, і почимчикував слідом за мантікорою, не відстаючи від неї більше ніж на вісім дюймів. За мить вчений опинився поза межами своєї халупи, під полуденним сонцем, а ще за кілька хвилин – біля самого частоколу, що обгороджував факторію Алвіша.

Як діятиме мантікора далі? Підніметься в повітря і перенесеться через паркан, полишивши свого палкого прихильника в його межах? Ні, це було не властиво мантікорі – кузен Бенедикт добре знав звички скакунів. А тому він продовжував переслідувати комашину, ковзаючи в траві немов вуж, занадто далеко для того, аби мати змогу надати їй ентомологічне визначення (втім, це він вже зробив), однак досить близько, щоб бачити, як рухається по землі ця велика пляма.

Коли мантікора дісталася огорожі, перед нею з’явився широкий вхід до кротячої нори, яка починалася попід самим частоколом. Без вагань мантікора рушила до цієї підземної галереї, оскільки вона завжди прагне темряви. Кузен Бенедикт було вирішив, що от-от втратить її з поля зору. Однак, на превеликий його подив, ширина виритого кротом лазу сягала щонайменше двох футів. Це було щось на зразок підземної галереї, в яку сухорлявий ентомолог міг з легкістю проповзти. З запалом тхора він попрямував туди вслід за мантікорою і навіть не помітив, що, «зарившись у землю», таким чином знаходиться вже під огорожею факторії. Кротячий лаз був природньою комунікацією між огородженою територією та зовнішнім світом. За півхвилини кузен Бенедикт опинився поза межами факторії. Проте, він навіть не звернув на це жодної уваги. Його цілковито поглинула гонитва за цією витонченою комахою. Однак, мантікорі, вочевидь, набридло йти пішки. Вона розсунула надкрилля і розправила крильця. Кузен Бенедикт відчув небезпеку. Він витягнув руку, аби накрити комаху долонею, тим самим тимчасово запроторивши до в’язниці, як раптом… Фух! Мантікора полетіла.

Не важко уявити собі відчай кузена Бенедикта. Втім, мантікора не могла відлетіти далеко. Ентомолог звівся на ноги, озирнувся і кинувся вперед, витягнувши руки…

Комаха крутилася в повітрі над його головою. Він розрізняв тільки маленьку чорну плямку невизначеної форми.

Чи сяде вона на землю перепочити після того, як опише кілька чудернацьких кіл над його скуйовдженим волоссям? Все вказувало на те.

На нещастя горопахи вченого, ця частина факторії Алвіша, розташованої на північній околиці міста, прилягала до великого лісу, що тягнувся територією Казонде на багато миль вперед. Якщо мантікора дістанеться дерев і там почне перелітати з гілки на гілку, доведеться розпрощатися з надією оселити її в знамениту жерстяну коробку, де вона була б найкращою в колекції.

На жаль, так і сталося! Однак… мантікора знову опустилася на землю. Кузену Бенедикту несподівано пощастило: він помітив місце, на яке всілася комаха, і негайно ж з розгону кинувся на нього. Проте мантікора більше не повзала – тепер вона пересувалася стрибками по землі.

Абсолютно змучений, з обдертими до крові колінами і роздряпаними руками, кузен Бенедикт теж стрибав. Витягнувши руки, він кидався то праворуч, то ліворуч, слідуючи за чорною цяткою. Він підстрибував, неначе під ним знаходилася розпечена лава, і змахував руками, немов плавець.

Все надарма! Його руки повсякчас хапали повітря. Комаха гралася з ним, уникаючи його, і, нарешті, дісталась свіжої зелені дерев, здійнялася в повітря, зачепила вухо вченого і зникла остаточно, роздражнивши на останок його слух найіронічнішим дзижчанням.

– Прокляття! – знову вигукнув кузен Бенедикт. – Вона зникла! Невдячна тварюка! А я ж призначав тобі почесне місце у своїй колекції! Але ні! Я від тебе не відстану, я переслідуватиму тебе, допоки не впіймаю…

Прикро вражений ентомолог забув, що за його короткозорості марно шукати мантікору серед зеленого листя. Однак, він вже не належав собі. Гнів та роздратування поглинули його. Він і лише він був винним у цій невдачі! Якби він одразу схопив комаху, замість того щоб вивчати її на волі, нічого цього не сталося б і він володів би зараз прекрасним екземпляром африканської мантікори – комахи з ім’ям казкової тварини, яка нібито мала обличчя людини і тулуб лева.

Кузен Бенедикт втратив голову. Він навіть не помітив, що ця несподівана подія повернуло йому свободу. Він не думав про те, що кротячий лаз, в який він спустився, став для нього тим шляхом, за допомогою якого він покинув факторію Алвіша. Перед ним був ліс і десь в ньому його зникла мантікора. За будь-яку ціну він мусить зловити її!

І він побіг лісом, вже не усвідомлюючи що робить, повсюди вбачаючи дорогоцінну мантікору, розмахуючи в повітрі руками, як величезна сінокосарка. Куди він прямує, як знайде дорогу назад і чи знайде її взагалі – про це він себе не питав. Він заглибився в ліс принаймні на цілу милю, ризикуючи зіткнутися з ворожим туземцями або потрапити в пащу хижому звіру.

І раптом, коли він проходив повз зарості чагарнику, з них вискочила якась величезна істота, стрибнула і накинулася на нього. Вона схопила кузена Бенедикта однією рукою за шию, а іншою за спину, як він сам схопив би мантікору, і, не даючи йому отямитися, потягнула в гущавину.

Гай-гай! Цього дня кузен Бенедикт безповоротно втратив можливість стати найщасливішим із ентомологів усіх п'яти континентів!

Розділ шістнадцятий. Мґаннґа

Коли цього дня, 17 червня, кузен Бенедикт не з'явився звичної години, місіс Уелдон дуже стривожилася. Вона не могла собі уявити, куди поділася ця велика дитина. Не