Читати книгу - "Химери Дикого поля"

паничів. Вони вже не обурювалися, дивлячись на мене, а почали цілитися.

– Вогонь! – крикнув я і натиснув на гачок. Постріл. Приклад вдарив у плече, я притиснув гвинтівку, стріляв ще і ще. Поруч торохтіли постріли паничів. На четвертій кулі побачив, як центральний гелікоптер почало водити, він відхилився вбік, ледь не зіштовхнувся з тим, який летів за ним, а потім стрімко пішов вниз і врізався у землю. Переможні крики паничів.

– Відступаємо! – крикнув я, бо ж бачив, що підбитий лише один гелікоптер, а інші розвертаються і прямують до Застави. – Відступаємо! – верещав я, бо бачив, що паничі і не думають тікати. Вони припали до зубців і стріляли по гелікоптерах. Вони теж хотіли збити хоч один, бо ж вони, паничі, не змогли влучити, а якийсь там джура, вчорашній слуга, зміг! – Пане Непийпиво, накажіть відступати! – закричав я, бо розумів, що зараз станеться.

– Рейтеровати! – крикнув Непийпиво, і я стрибнув зі стіни. Там внизу мусив бути сарай з сіном. Я пробив солом’яну стріху і гепнувся прямо в копицю. Почув постріли. І це вже не дрібне насіння гвинтівок, це волоські горіхи гелікоптерних кулеметів. На дах сараю почало падати каміння з розтрощених пострілами стін, потім гепнулося щось важке, мабуть, труп одного з паничів. Гелікоптери розійшлися в боки перед самою Заставою. Я вибіг з сараю. Побачив, що той шматок стіни, за яким стояли паничі, був наче зчесаний. Один труп панича залишився на стіні, а інші збило вниз. Я підхопив гвинтівку одного з вбитих паничів і побіг на стіну. Сподівався, що гелікоптери повторять атаку, то в мене буде невеликий шанс збити ще один з них. Я сховався за залишком стіни, дивився, як гелікоптери зробили коло і знову вишикувалися для атаки, швидко наближалися, ще б кілька секунд і можна було стріляти, але несподівано стрій розпався, вони повернули у бік ріки Снів і полетіли геть. Кілька разів вистрелив їм навздогін, але марно. Гелікоптери віддалялися, потроху перетворюючись на чорні цятки. Я збіг зі стіни. До мене кинулося кілька паничів.

– Він угонзнув! Паничі загинули, а він живився! – ці дурні лізли на мене з шаблями, хоч я мав у руках снайперську гвинтівку.

– Він вабоїв залізну птаху! – загримів Непийпиво. – Він знову нам допоміг! Хто чіпатиме його, той мене чіпатиме!

Після цього вже підняті шаблі опустилися. Але дивилися паничі на мене зі злістю.

– Пане, уклінно прошу подивитися на збиту птаху. Там могли залишитися живі чужинці, – сказав я Непийпиву.

– Напрод! – наказав він.

Ми стрибнули на коней і поїхали до лісу біля ріки. Там серед дерев лежав розтрощений гелікоптер. Подекуди його шматки палали. Побачив тіло пілота у кабіні. Ще одне лежало біля гелікоптера. Помітив сліди на піску. Таке враження, хтось тягнув ногу і сховався у кущах. Я впав на пісок і наставив гвинтівку, яку привіз з собою.

– Виходь! – крикнув я. – Виходь, стріляти буду!

Я вистрелив у кущі.

– Здаюся! Здаюся! – закричав чоловік російською. Вийшов з піднятими руками. Сивий дядько років п’ятдесяти. Його схопили, ледь не вбили, але я зашепотів Непийпиву, що треба допитати. Він втрутився і врятував полоненого.

Його відвезли до Застави. Там завели у підвал. Я почав розпитувати.

– Розповідай, хто ти і що тут робив?

Він, приголомшений всім побаченим, і не думав мовчати. Розповів, що сам з Орла, колишній військовий, останнім часом працював на замовленнях в Африці.

– Приїхав додому у відпустку, а тут запропонували роботу. Кілька рейсів бортовим техніком. Давали хороші гроші і по-домашньому ж. Я погодився. Тут багато хлопців знайомих зустрів.

– Хто вас наймав?

– Знайомий один, а вже він на кого працював, я не знаю. Запевнив, що все законно, і справді, нас ані міліція, ані ФСБ не чіпали.

– Ти вперше сюди прилетів?

– Ні, десь з місяць тому робили кілька рейсів.

– Для чого?

– Спецназ возили.

– Кого?

– Спецназ.

– Що за спецназ?

– Та казали, що ФСБ. Круті хлопці.

– І що вони робили?

– Та якихось бомжів хапали.

– Бомжів?

– Ага, брудних таких, переляканих. Ми сідали прямо на поле, де вони працювали. Там охорона була, верхи, але вони тікали. А раби падали на коліна. Спецназ брав по кілька людей, летіли далі.

– Брав саме по кілька, не всіх?

– Та якби всіх, то ми б одразу могли борт забити.

– А кого обирали? Жінок чи чоловіків, старих чи молодих?

– Чоловіків. Чи старих не знаю, бо у бомжів вік незрозумілий. Вони ж брудні, аж чорні. Але, здається, не дітей, дорослих.

– І багато зібрали?

– Ми чотири рази сідали, але були ще групи. Бо коли прилетіли на летовище, там вже цих бомжів купа сиділа. Їх всіх зібрали цілу вантажівку і повезли потім кудись. А нам наказали чекати.

– Чого чекати?

– Наказу. Ну, ми і чекали. А що, гроші капають, нормально. Хлопці, а у вас лікаря немає, в мене з ногою щось.

– Зараз закінчимо, і буде тобі лікар.

– А що ви зі мною зробите? – чоловік перелякано подивився на Непийпива, знав, від кого чекати неприємностей.

– Залежить від того, наскільки ти будеш чесний. То сьогодні знову полетіли? – спитав я.

– Так. Був наказ доставити ящики.

– Хто наказував?

– Віктор Семенович. Він там найголовніший. Ну, мабуть, і над ним хтось є, але на летовищі він керував усім.

– І хто він такий?

– Не знаю. Його всі шефом звали. Прізвища не називали. Хлопці казали, що схожий він на старого гебіста, а так чи ні, бозна, – чоловік стенув плечима і без будь-якої перерви попросив: – Будь-ласка, не вбивайте мене.

– Хто ще був на летовищі?

– Ми і охорона.

– На летовищі тільки гелікоптери?

– Так, тільки вони.

– А безпілотники звідки запускали? – строго спитав я. Чоловік подивився на мене, зрозумів, що брехати немає сенсу.

– Неподалік ще одне летовище було. То звідти. А кілька днів тому туди прилетіла ескадрилья «Су-24».

– Скільки саме?

– Бозна, їх поховали в ангари, але десь біля десятка, наші хлопці бачили їх у польоті.

– І для чого вони?

– Я не знаю. Нам же нічого не казали.

– І ви нічого не підозрювали?

– Ну, ми боялися, що щось протизаконне. Летовище в Росії, а літати в Україну. Але нам сказали, що буде повітряний коридор і жодних проблем. Тільки попросили триматися низько, не вище ста метрів, поки не дійдемо до ріки, а там висоту можна було набирати.

– А що ви сьогодні розвозили?

– Ящики якісь.

– Що в них?

– Не знаю.

– Ти жити хочеш чи ні? – спитав у дядька різко і схопився за шаблю.

– Це колонки! – швидко відповів він.

– Що?

– Колонки. Їх випробовували на летовищі. Посилювачі звуку. На кілька кілометрів